Вальдшнепи - Микола Хвильовий
- Так от, - сказала вона. - Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша - велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга - тiльки вiд розуму... Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?
- Ти вже почала сумнiватись у менi? - спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою.
- Нiчого подiбного! - знову впевнено вiдзначила Аглая. - Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх... Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря...
- Так то ж, - вирвалось несподiвано Карамазову, - во iм'я великої iдеї.
- А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?
- Звичайно, захоплює, - непевним голосом сказав вiн. - Але...
- Без усяких "але", - рiшуче одрубала Аглая. - Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.
Карамазов раптом зареготав.
- I справдi, - сказав вiн. - Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.
- Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, - це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.
- А то навiть, - продовжував вiн говорити, - здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.
- Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.
- Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть - давно вже вiдомо - є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть - це є прекрасна людська усмiшка.
- Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку...
- Цiлком справедливо! - погодився Карамазов. - Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.
Яким же це чином?
- А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.
- Я гадаю, - сказала вона, - що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.
- Хто його знає. - надтрiснутим голосом сказав Карамазов. - Можливо, я й помиляюсь.
Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя - i плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.
- Ти, друже, безперечно, помиляєшся, - сказала вона. - Ти глибоко помиляєшся.
- Ти говориш про Богоматiр?
- Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це - коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.
Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.
- Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, - сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння.
- Так, - раптом промовив Дмитрiй. - Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось там" класом.
- Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, - говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. - Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то... як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"... Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово - прогрес. Прогрес - це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.
- Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, - сказала Аглая.
- Цiлком справедливо! - гаряче пiдхопив Дмитрiй. - Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки...
- I витягувати з архiву старi гасла?
- А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для