Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Перші сонячні промені, що заглянули у вікна й перемогли електричне світло, зібрали біля хірурга всю родину, яка прийшла послухати, що він скаже про Біле Ікло.

— Перелом задньої ноги, — провадив той. — Зламано три ребра, і принаймні одне з них прохромило легеню. Він утратив багато крові. Можливо, є ще якісь внутрішні пошкодження, здається, його гамселили ногами. Я вже не кажу про те, що всі три кулі прошили його наскрізь. Він має… та ні, один шанс на тисячу — це, мабуть, занадто оптимістично. У нього немає й одного шансу на десять тисяч.

— Але й цього шансу не можна втратити! — вигукнув суддя Скотт. — Я заплачу, хоч скільки б це коштувало! Треба зробити рентген — все, що потрібно, все можливе зробіть… Відоне, телеграфуй негайно в Сан-Франциско докторові Нікольсу. Ви не ображайтеся, докторе, ми вам віримо, але для цього собаки треба зробити все, що тільки можна.

— Ну, зрозуміло, зрозуміло! Собака цього заслуговує. Його треба доглядати, як людину, як хвору дитину. І контролюйте температуру. О десятій я знову навідаюсь.

Біле Ікло й справді доглядали, як людину. Доньки судді обурено відкинули пропозицію найняти доглядальницю й самі робили все необхідне для нього — старанно, самовіддано й трепетно. І Біле Ікло відвоював у життя той єдиний шанс із десяти тисяч, на який майже не сподівався хірург.

Але хіба можна дорікати хірургові за його невіру? Досі він лікував і оперував розбещених цивілізацією людей, нащадків багатьох зніжених поколінь. Порівняно з Білим Іклом усі вони були тендітні, слабкі й не уміли чіплятися за життя. А Біле Ікло був вихідцем із Дикої Землі, де кволі не виживають і гинуть, позбавлені будь-якого захисту. Ні його мати, ні батько не були слабкими, так само, як і їхні предки. Дика Земля нагородила Біле Ікло залізним організмом і живучістю, й він чіплявся за життя усім своїм єством, духом і тілом, і так завзято, як усі живі створіння за прадавньої пори.

Прикутий до місця, позбавлений можливості навіть поворухнутися через тугі бинтові завої та гіпс, Біле Ікло довгі тижні боровся зі смертю. Він спав, бачив безліч снів, і в його мозку нескінченною низкою пролітали видіння далекої Півночі. Минуле оживало й зусібіч обступало Біле Ікло. Він знову жив у лігвищі з Кічі; тремтячи всім тілом, підповзав до ніг Сірого Бобра, виражаючи йому свою покору; рятувався втечею від Ліп-Ліпа й надокучливої зграї цуценят.

Біле Ікло знову бігав лісом, полюючи на дичину в дні голоду; знову бачив себе на чолі запряжки; чув, як Міт-Са й Сірий Бобер махають батогами й кричать: «Раа! Раа!», коли сани заїжджають до ущелини й запряжка стискається, як віяло, на вузькій дорозі. День за днем він знову пережив життя в Красунчика Сміта і бої, в яких він брав участь.

У ці хвилини він скиглив і гарчав, а люди, що його доглядали, казали, що Білому Іклу сняться страшні сни.

Але найбільше його мордував один кошмар, що весь час повторювався: Білому Іклу снилися трамваї, які з гуркотом і деренчанням мчали на нього, з пронизливим криком і верещанням нападали, ніби величезні рисі. Ось Біле Ікло, причаївшись, лежить у кущах, чекаючи тієї хвилини, коли білка зважиться нарешті спуститися з дерева на землю. Ось він стрибає на свою здобич… Але білка миттєво перетворюється в страшний трамвай, що насувається страшним громаддям, нависає височенною горою, загрозливо верещить, гуркоче й плюється на нього вогнем. Так само було і з яструбом. Птах каменем падав на нього з неба й на льоту обертався страховищем у вигляді несамовитого трамвая. Біле Ікло бачив себе в загороді Красунчика Сміта. Навколо збирається юрба, і він знає, що незабаром почнеться поєдинок. Він дивиться на двері, чекаючи свого супротивника. Двері відчиняються, а на нього мчить страшний трамвай. Такий кошмар повторювався щодня і щоночі, й щоразу Біле Ікло прокидався від невимовного жаху.

Нарешті одного пречудового ранку з нього зняли останню гіпсову пов’язку й останні бинти. Це було справжня радість! Вся Сієрра-Віста зібралася біля Білого Ікла. Хазяїн чухав його за вухами, а він співав свою муркотливо-ласкаву пісеньку. «Любий наш спасителю, дорогий наш рятівнику, коханий вовче!» — примовляла на радощах дружина хазяїна. Це нове прізвисько так і прилипло до Білого Ікла. Із захопленим галасом усі жінки почали вигукувати: «Коханий Вовк! Коханий Вовк!»

Він спробував звестися на ноги і впав. Одужання так затяглося, що його м’язи втратили пружність і силу. Він засоромився своєї слабкості, ніби завинив цим перед богами. І, зробивши героїчне зусилля, таки підвівся на всі чотири лапи, похитуючись.

— Коханий Вовк! — вкотре хором вигукнули жінки.

Суддя Скотт кинув на них переможний погляд.

— Вашими вустами промовляє істина! — сказав він. — Я доводив це увесь час. Жоден собака не спромігся б на те, що зробив Біле Ікло. Він — вовк.

— Коханий Вовк, — поправила його місіс Скотт.

— Так, Коханий Вовк, — погодився суддя. — Й відтепер я тільки так його й називатиму.

— Йому доведеться заново вчитися ходити, — сказав лікар. — Нехай зараз і починає. Тепер уже можна. Виведіть його надвір.

І Біле Ікло вийшов надвір, а за ним, мов за ясновельможним паном, шанобливо ступали всі мешканці Сієрра-Вісти.

Він був дуже слабкий і, дійшовши до галявини, ліг на траву й кілька хвилин відпочивав.

Потім процесія рушила далі, і з кожним кроком тіло Білого Ікла наливалося силою, кров дедалі швидше пульсувала в його жилах. Дійшовши до стайні, вони зупинилися — там біля воріт лежала Коллі, а навколо неї гралися на сонці шестеро вгодованих цуценят.

Біле Ікло поглянув на них із подивом. Коллі погрозливо загарчала, і він вирішив триматися подалі від неї. Хазяїн легенько підштовхнув до нього цуценя, що бавилось у траві. Біле Ікло насторожився, але хазяїн заспокоїв його. Коллі, яку притримувала Бет, не спускала з Білого Ікла тривожних очей і гарчанням попереджала, що заспокоюватися ще рано.

Цуценятко підповзло до Білого Ікла. Той, наставивши вуха, з цікавістю розглядав його. Потім вони торкнулися одне одного носами, і Біле Ікло відчув, як теплий язичок цуценяти лизнув його в писок. Сам не знаючи, як це вийшло, він теж висолопив язика й облизав цуценяті мордочку.

Боги зустріли це оплесками й захопленими вигуками. Біле Ікло здивувався й розгублено подивився на них. Потім його знову охопила слабкість, він ліг на землю і, схиливши голову набік, позирав на цуценя. Інші цуценята одне по одному також підповзали до