Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон
За винятком прикрощів із Коллі, все інше в його новому житті йшло гладенько. Біле Ікло навчився стримувати себе, твердо засвоїв закони. У його характері з’явилися позитивні риси. Він став поважним і спокійним, по-філософському терплячим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль. Із плином часу навіть невідоме вже не викликало в ньому жаху. Життя було тепер спокійне й легке. Воно текло рівною тихоплинною річечкою, і ні страх, ні ворожнеча не порушували того плину.
Білому Іклу бракувало снігу, але сам він цього не розумів. «Як затяглося літо!» — ймовірно, подумав би він. Потреба в снігу була якоюсь неясною, несвідомою. Точнісінько так, як у літні спекотні дні, коли він потерпав від безжального сонця, в ньому прокидалася туга за Північчю. Але ця туга виявлялася тільки занепокоєнням, причин якого і сам він не знав, якоюсь непоясненною тривогою й передчуттям чогось незнаного досі.
Біле Ікло ніколи не був експансивним. Він притискався головою до хазяїна, ласкаво гарчав і тільки такими способами виражав свою любов. Одначе згодом він відкрив ще один спосіб. Він же не міг залишатися байдужим, коли боги сміялися. Сміх доводив його до сказу, змушував шаленіти з люті. Але на хазяїна Біле Ікло не міг сердитися, і, коли той почав одного разу добродушно жартувати й глузувати з нього, він розгубився. Давня злість зануртувала в ньому, але цього разу їй протистояла любов. Сердитися він не міг, та щось же він мав робити? Спершу він прибрав поважного вигляду, але хазяїн ще дужче засміявся, і що більше він проймався поважністю, то дужче сміявся хазяїн. Зрештою Біле Ікло не витримав. Щелепи його розтулилися, верхня губа здригнулася й піднялася вгору, оголивши зуби, і в очах заграв лукавий вогник, сповнений радше любові, ніж гумору. Біле Ікло навчився сміятися.
Також він навчився гратися з хазяїном: дозволяв себе валити з ніг, перекидати на спину, качати по траві й витворяти з собою всякі жарти, а сам при цьому вдавав, ніби гнівається, наїжачувався, сердито гарчав і так хижо клацав у повітрі зубами, наче справді мав найчорніші наміри. Але він ніколи не захоплювався надміру, і хоч його зуби клацали, та жодного разу не зачепили Скотта. Зазвичай наприкінці такої метушні, коли удари й стусани, клацання зубів і гарчання ставали щонайлютішими, вони обоє раптово відскакували в різні боки, зупинялися й перезиралися якусь хвилину. А тоді так само раптово, як ото сонце проглядає над розбурханим морем, починали сміятися. Гр а закінчувалася тим, що хазяїн обіймав Біле Ікло за шию, а той заводив свою ніжну воркотливу любовну пісню.
Та нікому іншому він не дозволяв так із собою гратися. Втім, ніхто й не наважився б підступитися до Білого Ікла. Він не допускав цього. Варто було комусь іншому зазіхнути на його почуття власної гідності, як загрозливе гарчання й настовбурчена щетина загривка відбивали в цього сміливця бажання підходити, а з ним пропадало вмить і бажання гратися. Хоч Біле Ікло дозволяв таке своєму хазяїнові, то це не означало, що він розкидається своєю любов’ю направо і наліво, як звичайнісінький пес, що ладен гратися з ким завгодно. Він любив тільки одну людину й відмовлявся розмінювати свою любов.
Відон Скотт часто їздив верхи, і Біле Ікло вважав своїм найпершим обов’язком супроводжувати його в таких прогулянках. На Півночі він виявляв свою вірність і відданість людині, працюючи задля неї в упряжі, але на Півдні ніхто не їздив на нартах і собаки не носили на спинах вантажу. Тому Біле Ікло завжди був при хазяїні — він біг за конем, на якому їхав верхи Відон Скотт. Він міг невтомно бігти так хоч цілий день. Часом він пробігав п’ятдесят миль, та не втомлювався — так само жваво, без найменшої напруги мчав і мчав своїм рівним вовчим клусом поперед коня.
Завдяки цим прогулянкам Біле Ікло навчився ще одного способу вираження своїх почуттів. Цікаво, що він скористався ним двічі за все своє життя. Уперше це трапилося, коли Відон Скотт домагався від свого баского породистого коня, щоб він дозволяв йому відкривати й закривати хвіртку, не вилазячи з сідла. Раз за разом він під’їжджав до хвіртки, намагаючись закрити її за собою, але кінь злякано задкував назад, сахався убік. Він нервував дедалі дужче, здіймався на диби, а коли хазяїн острогами примусив опустити передні ноги, починав хвицатися задніми. Біле Ікло стежив за тим, що коїлося у нього перед очима, з дедалі більшим занепокоєнням, аж врешті не витримав, підскочив до коня й сердито та погрозливо загавкав на нього.
Після випадку з конем він часто намагався гавкати, і хазяїн заохочував його спроби, але зробити це йому вдалося ще тільки раз, причому хазяїна в той час не було поблизу. Приводом до цього послужили наступні події: хазяїн мчав верхи через поле, аж раптом кінь сахнувся вбік, злякавшись зайця, що вискочив з-під самих його копит, спіткнувся, і хазяїн вилетів із сідла, упав і зламав ногу. Біле Ікло розлютився й хотів учепитися в горло винуватого коня, але хазяїн зупинив його.
— Додому! Ану додому! — наказав він, упевнившись, що нога зламана.
Біле Ікло не хотів покидати хазяїна. Відон Скотт хотів було написати записку, але не знайшов у кишенях ні олівця, ні паперу. Тоді він знову наказав Білому Іклу бігти додому.
Біле Ікло тужливо подивився на нього, відбіг трохи, потім вернувся й тихенько заскімлив. Хазяїн заговорив до нього лагідно, але серйозно. Біле Ікло насторожив вуха й напружено вслухався у слова.
— Нічого страшного, друже! Тільки біжи додому, — говорив Відон Скотт. — Біжи й скажи їм, що сталося. Ну, біжи швидше, вовче! Марш додому! Додому, вовче, додому!
Біле Ікло знав слово «додому» й, не розуміючи інших слів, усе-таки здогадався, про що говорить хазяїн. Він повернувся й знехотя побіг через поле. Потім зупинився й нерішуче подивився назад.
— Додому! — пролунав строгий наказ, і цього разу Біле Ікло скорився.
Коли він підбіг до будинку, родина сиділа на веранді й тішилася вечірньою прохолодою. Біле Ікло був весь у куряві й важко дихав.
— Відон повернувся, — сказала мати Скотта.
Діти зустріли Біле Ікло радісними вигуками й кинулися йому
