Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

теж, по суті, «за власним вибором»!), — не стільки, отже, фатальна, скільки екзистенційна: людина-бо, в лицарській антропології,  є  т е,  ч о м у  в о н а  с л у ж и т ь  (згадаймо «священний пароль» Парсіфаля — «Кому цим служити?»), а сам модус служіння задається приналежністю до родової традиції (noblesse oblige — «походження зобов'язує!»), включеністю героя, через народження й виховання, в розтягнений у часі «ланцюг перетворень». У IV розділі ми вже аналізували «Ґраалівську породу» Лукаша-Парсіфаля, і якусь схожу «персональну історію» має мало не кожен із Українчиних героїв, — усі вони, коли гаразд придивитися, є виконавці певних, у термінах трансакційної психології мовивши, «культурно-генетичних програм» (свідомі чи несвідомі, вдатні чи невдатні — то вже інше питання, що виводить на тему індивідуального вибору й індивідуальних-таки зусиль), нащадки, що несуть у собі родове — як індивідуальне (коли Кассандра в першій-таки сцені звертається до Гелени «Епіметея дочко», для компетентного читача вона цим уже сказала все, що треба, — більше Гелена в тексті драми може не з'являтися, хіба для прикінцевої композиційної розв'язки!). І таке «антропологічне правило» червоною ниткою проходить через цілу творчість письменниці — від ранньої (поч. 1898 р.) «У пущі», де Річард Айрон, порядком «леґітимізації» власної поведінки, з гордістю освідчує свою «анкету» потомственного єретика («Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“, / такі були мої питимі предки. / Мої всі кревні волі домагались / від короля, від церкви, парламенту, / а я — від них самих. Така вже кров»[641]), і аж до останнього закінченого твору — «Оргії», про протагоніста якої, Антея, навіть римська колоніальна адміністрація знає, що «в Корінфі / його родину здавна поважають, / колись якісь герої з неї вийшли» (курсив мій. — О. З.: ось це вже суто імперський дискурс, і приблизно в таких термінах у нас мовиться й про родину Драгоманових-Косачів!).

Словом, усяке ближче знайомство з героями Лесі Українки вдумливому «екзегету» слід би коли й не відразу починати з графи «походження», то принаймні в жодному разі нею не нехтувати, — і тоді та ж таки «іспанська драма» продемонструє, між іншим, вельми інтриґуючий «розподіл ролей» серед чотирьох головних персонажів. Донна Анна позбудеться в наших очах усякої двозначности, скоро тільки згадаємо собі її повне ім'я — «з дому де Альварес» — і поглянемо зблизька на той «дім», де в сцені балу-маскараду авторка кількома репліками «знімає маски» ґречної люб'язности з Анниних батьків: так виявляється, що головна прикмета Анниної матері — це, що «Мерседес на рахунки бистра» (як пліткують між собою дами, «либонь, вже зрахувала / і скільки нас, і скільки ми коштуєм!..»), — риса, яка в повному блиску проявиться в Анни-вдови (треба бути справді «бистрою на рахунки», щоб так блискавично й тверезомисно, як вона, опанувати, чи, як кажуть сучасні бізнесовці, «розрулити» ситуацію в сцені вбивства Ґонзаго!), — а Аннин батько, Пабло де Альварес, — чоловік, настільки тяжко травмований незагодженим честолюбством, що не потрапляє навіть дотримати пристойного тону у звичайній світській бесіді й зривається на грубощі як ужалений, тільки-но співрозмовець необачно торкається «хворого мозоля»: «А що, дон Пабло? вже тепер нарешті / покличе вас король до свого двору, — такого зятя тесть…» (ось, виходить, звідки бере початок Аннина мрія про «найвищу скелю», ось чию несповнену «програму» несе в собі ця одержима гординею жінка!). Із цим-то спадком — материнський жорсткий раціоналізм і батьківська палюча амбіція — Анна й вирушає «підкоряти світ», і хоч образ її, як усякий інший у Лесі Українки, «спадком» не покривається й не вичерпується, проте особливих ілюзій (як-от щодо Анниної, буцімто, на початку, «наївности й мрійливости»[642]) така «порода», погодьмося, не викликає.

«Спадком» діви-жалібниці Долорес — дочки, а точніше, сироти по бідному «ідальґу» — є, натомість, як уже згадувалося, не що інше, чи пак, не хто інший, як сам Дон Жуан власною персоною, тобто нареченство, при-реченство йому «ще зроду», до появи на світ, — Долорес вірна «могилам» (драма й відкривається сценою на цвинтарі, де Долорес молиться «на гробі рідних»!), вірна культові предків, і її «містичний шлюб» із Дон Жуаном і релігійна вірність цьому шлюбові (NB: саме шлюбові, а не нареченому!) до кінця, аж до «духовної смерти», є, властиво, частиною цього культу, і щойно в такому контексті й набуває смислів, при всякій іншій оптиці маловиразних або й геть нерозглядних… Про Командора годі й казати — то просто еталонний взірець «людини спадку», ходяче noblesse oblige, чия тожсамість є, кажучи в математичних термінах, чистою похідною від «функції імени»: «З нас, де Мендозів, / були здавен всі лицарі без страху, / всі дами без догани», — це прямий «дисциплінарний присуд» носієві імени повсякчас утримувати ту саму, «здавен» задану висоту, довічна скараність на перфекціонізм («Ви хочете зовсім не мати вад, / а се вже й не гаразд, — се пригнітає», — дорікає йому Анна перед шлюбом: сиґнал в устах нареченої, котра прецінь от-от теж має «належати до дому де Мендозів», а отже, й собі «зовсім не мати вад», досить-таки тривожний, і треба бути справді сліпо закоханим чоловіком, щоби пустити його повз вуха!). Саме тягар походження й робить Командора сюжетним центром, правдивим «наріжним каменем» (sic!) драми: дон Ґонзаго демонструє, що називається, «зворотний бік титанізму», ту, невидиму для загалу, ціну, яку, за Ортегою, мусить повсякчас платити «упривілейована особа» за утримання свого привілею[643], — обставина, яка й виявляється для Анни таким неприємним сюрпризом, аж коштує Командорові життя (йдучи заміж, Анна розраховувала виключно на «права без обов'язків», і на цьому й будується цілий драматургічний конфлікт). Найцікавіше, однак, стоїть справа таки з Дон Жуаном: він єдиний, кого авторка підкреслено позбавляє спадку у вигляді якої б то не було родинної історії, — сказати б, «банітує», як і король відповідним указом, вимикає з «ланцюга доль», виписує в нікуди-не-належність, у порожнечу, де йому, дослівно, «повна воля» («без обов'язків»!) чинити з своїм життям усе, що заманеться. У чистому вигляді self-made man, людина «з біографією» (цілком гідною романного «авантуреро»), але «без історії» (або ж, кажучи словами іншого несогіршого «авантуреро», В. Петрова-Домонтовича, — «без ґрунту»), від першої сцени на кладовищі, де його позаочі представляє Анні Долорес («Отой! Той самий! А який же другий / із сотень тисячів усіх Жуанів / так може просто зватись „дон Жуан“, / без прізвиська, без іншої прикмети?» — курсив мій. О. З.), і до Анниного останнього бенкету, де круг нього перешіптується Командорова рідня («Я мало знаю їх, тих де Маранья, — /чи се не дон Жуан?» — «Ах, значить, се не той…» — «Якраз той