Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко
Одинока тоненька ниточка, що тягнеться за ним із його, під кожним іншим оглядом, «викресленого» ним самим спадку, — це Долорес (єдиний, до речі, натяк, що в Дон Жуана була мати — яка й заручила його з дочкою своєю подруги). І — нотабене! — тільки поки їхній зв'язок зберігає для нього психологічну чинність (поки він носить її обручку), поти з нього ще не цілком пропащий чоловік: Дон Жуанова «зрада собі» відбувається не в момент, коли він таки спокушається на Аннині запросини розділити з нею її «горду мрію» про трон (то вже наслідок!), а в момент, коли він віддає Анні персня Долорес, — з цієї миті він уже справді «ніхто», у термінах XX ст. — «людина без властивостей» («без прикмети»!), універсально замінна будь-якою іншою одиницею (так, як сам збирається «замінити» Анні вбитого ним Командора), в Українчиній же міфологічній системі й того страшніше — «людина без душі»: він більше не відбивається в дзеркалі[644] (sic! — «Де я? Мене нема… се він… камінний!»: новоутворена «чорна діра» в бутті тут-таки заповняється — вхлипнутим у неї через дзеркало потойбічним «господарем», який навіть у посмерті залишається наділений атрибутом ваготи — «важкою камінною походою», — тоді як Дон Жуана в цій «малій есхатології», по-біблійному сказавши, «зважено й знайдено легким»[645]).
Щойно у світлі «дзеркальної» символіки фіналу нам відкривається трагічна іронія «зарозумілих слів неглибокого психолога Дон Жуана про Долорес: „Се тільки тінь моя“», що їм, як делікатно завважує Леся Українка, критики «занадто повірили» [12,463] (певніше, недооцінили: адже й сама Долорес теж так про себе каже Дон Жуанові — на маскараді, на його питання: «Ти хто, жалобна маско?» — «Тінь твоя!» — тільки в її устах це звучить як доволі грізна осторога!): «тінь»-бо якраз і є, в середньовічній містиці (та і в романтиків теж — досить згадати «Дивовижну історію Петера Шлеміля» Шаміссо!), не що інше, як душа людини, і зрадою «своєї тіні» легковажний, у прямому й переносному сенсі слова, «лицар волі» назавжди викреслює себе з Книги Життя.
Як бачимо, не все так просто й чорно-біло в «іспанській драмі» з опозицією «легкого» й «важкого» («камінного»), — «легкість буття» (майже через сімдесят років після Лесі Українки М. Кундера назве її «нестерпною»!), за всіма ознаками, ще далеко не тотожна свободі, як то уявляється, на його «легку» голову, Дон Жуанові й нам, збитим із плигу як не марксівським, то фройдівським детермінізмом, — а «тягар» зовсім не конче означає «неволю», з якої належить визволятися. Взагалі, як писав Е. Фромм, «проблему свободи волі неможливо розв'язати, доки ми не збагнемо, що наші дії визначаються неусвідомленими силами, навіть якщо ми живемо в щасливому переконанні, наче маємо вільний вибір»[646]. Власне до числа таких «неусвідомлених сил» для Лесі Українки насамперед і належить «предківський спадок» (неважко помітити, що її авторські симпатії цілком на боці тих персонажів драми, котрі свідомо приймають покладений на них спадком тягар як життєве зобов'язання, — Долорес і Командору), — погляд, треба визнати (подобається нам це чи ні!), таки стовідсотково аристократичний.
Забігаючи наперед, уточню, аби уникнути непорозуміння, що імперську аристократію як к л а с («аристократію в ледачому сенсі», за точним висловом П. Куліша) «українці», з їхнім суто «буржуазним» культом праці, зневажали як «пустопорожню»[647], самі себе з нею жодним чином не ідентифікували, навіть коли формально до неї належали, а реґламентовану до дрібниць аристократичну звичаєвість трактували переважно з поблажливим гумором, для нас на сьогодні вже геть екзотичним[648] (великопанське виховання Миколи Лисенка в інтерпретації М. Старицького — друга, кузена і швагра — обертається чимось на кшталт домашнього курйозу[649], у Косачів так само добродушно кпили з «генеалогічної манії» петербурзького родича, каламбурили над своїм родовим герцоґським титулом, переінакшуючи латинське San Sabo — «св. Сава» — на французьке «sans sabot», аналог російського «безлапотник», і жартома титулували молодших Косачівен, котрим улітку під час гостьового велелюддя нестало місця спати в домі, «герцоґинями де Комор»[650], а в «якобінському» домі Драгоманових на тему дворянських привілеїв — тих самих, що їх дід Лесі Українки боронив у своїй юридичній практиці! — оповідалися анекдоти просто-таки мольєрівського штибу[651]). Деякий відбиток цього комізму можна добачити і в етикетному педантизмі Командора: всі ті суворі приписи жалоби по ніколи не бачених дядькові, тітці, «братові у третіх чи небожеві у четвертих», у висліді яких Анна за все своє заміжжя не була в жалобі (як із готовністю підказує їй позбавлений почуття гумору Командор) аж «цілий місяць», викликають у читача все-таки радше посмішку, ніж відчуття камінного гніту, — одначе тільки до того моменту, коли з'ясовується, що дотримання «вимог найменших етикети» для Командора зовсім не самоціль, не виплід його внутрішніх переконань, а неуникненний, хоч і не конче приємний засіб, — по-сучасному мовивши, «політтехнологічний прийом» — у задуманій ним боротьбі за престол: «камінність», отже, лежить не по стороні норми як такої, а по стороні влади (в цьому сенсі це таки справді драма «проти „політики“», як, за свідченням М. Драй-Хмари, резюмувала Л. Старицька-Черняхівська Лесин до неї листовний коментар[652]!). Що ж до норми «поза собою, вищої за себе», якій належить «добровільно підпорядковуватися» не з примусу, а з «глибокої внутрішньої потреби», і наявність якої Ортега-і-Гасет вважав головним розпізнавчим критерієм аристократизму («Це є життя, обернене в дисципліну, — шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами»[653]), то під цим оглядом «українців» косачівського кола таки доводиться визнати аристократами par excellence, причому «предківський спадок» лицарської служби (NB: НЕ сама по собі «ледача», пасивна високородність[654]!) мислився в цій спільноті тим категоричним імперативом поведінки, «преділом, іже не прейдеши», який і «прив'язує» до норми (пор. у В. Матушевської про «рід, зв'язаний одним почуттям»), тримає при ній додатковим зобов'язуючим вагарем (як Дон Жуана — перстень Долорес!), не дозволяючи з неї збочити. Як спрацьовує цей «вагар», видно по тому, що кожна спроба від нього «визволити» сприймається гаданим «невільником» як замах на особисту свободу й спричиняє негайний протест — хоча б такий, яким вибухає Леся Українка в листі до М. Павлика від 10.04.1903 p., у відповідь
