Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

(родинна історія вірного друга Драгоманова, «старогромадівця» Миколи Ковалевського та його дружини-«народоволки» багато в чому подібна до трагедії Руфіна і Прісцілли, а історія швагерки М. Лисенка по першій дружині, Лесиної товаришки дитячих літ Валерії О'Коннор-Вілінської, яка 1930 р. на еміґрації покінчила з собою, щоб з'єднатися з померлим чоловіком [sic!][597], читається як déjà vue чи то «Блакитної троянди» [«І ти мусиш… за мною…»], чи «Одержимої», чи фінального монологу Прісцілли), — тобто всі її герої й героїні «без страху й догани» ще залишалися її сучасниками, всі їхні почуття, хоч би в який міфологічний вимір транспоновані, були натоді ще реальні, — люди «її ордену» справді так жили. Для порівняння, остання Лесина мучениця Церкви Любови — Долорес — уже 1980 р. не цілком переконувала своєю самозреченістю навіть розумницю Н. Кузякіну: та зуміла добачити в ній єдино лиш «максималізм постійности» (sic! — навіть не «вірність обов'язкові»: адже Долорес заручена з Дон Жуаном «ще зроду» — «Нас матері тоді ще заручили, / як я жила у маминій надії»: факт, без якого годі зрозуміти духовні підстави цілого її «максималізму»!) й розсудливо зважила, що це також мусить бути «духовна несвобода», «рабство почуттів» (бо як же, мовляв, може вільна людина задля іншої дозволити «осквернити своє тіло і розп'ясти душу»[598]? — ключове слово тут «своє», «воля» вже злилáся зі «своєволею»…), — ну а для наших сучасників Долорес уже просто «класична святенниця», «поведінка якої неприродно-патетична, ґротескова, ненормальна з точки зору здорового глузду»[599], та й годі (NB: «здоровий глузд» став мірилом оцінки почуттів — обмовка, що сповна характеризує весь наш «етос і ерос» безрелігійної доби!). Лишивши поки що на боці Долорес, звернуся за аналогією до документа, який наводить «приголомшений», за його власним зізнанням, Г. Снєгірьов, — до листа, писаного 1944 р. з ҐУЛАҐу Вірою Матушевською — лікаркою, колишньою курсисткою, знайомою Ольги Косач і дружиною того самого Федора Матушевського, посла УНР у Греції, який теж бував у домі Косачів, хоч і не на правах близького друга, — тобто якраз цілком, як любила висловлюватися радянська критика, «рядовою представницею» того культурного типу, що нас цікавить. Лист цей прощальний: доктор В. Матушевська знає, що вмирає, і шле з таборового бараку своє останнє материнське благословення дітям і внукам: «Земним укліном прощаюся з вами. Земним укліном вклоняюся тій великій силі духу, яка втілена в вас, тій силі, що заставила татуся одірватись од любої сім'ї і вмерти на чужині, на посту» (оце ж уже маємо і «рабство почуттів» — раз, і невідповідність «здоровому глузду» — два! — О. З.)[600]. Далі йдуть родинні спогади, звертання до кожного з дітей зосібна, — мата пишається ними, вбачаючи в кожному «втілення обов'язку», лист просто-таки сочиться цією ніжною гордістю, — і наостанок згадує увесь «наш рід, зв'язаний тим почуттям, яке я тепер переживаю, одходячи тепер од вас, моїх дорогих, у далеку путь. Це почуття щастя, що дала мені доля пережита з усіма вами, подяка цій долі за це щастя, високе щастя, що ви усі мені дали, радість, що у вас живе джерело цього щастя — любов до рідного краю, що зв'язує нас усіх, через яку виявляються і ваші чудові душі, ваші високі почуття…»[601] (курсив мій. — О. З.).

Героям художніх творів можна не вірити, списавши власну нечуственність на кошт авторської невдачі. Останнім словам матері до дітей вірити доводиться, і невдалими вони ніколи не бувають. Ключове слово в цьому пронизливому людському документі — «щ а с т я» (саме воно найдужче й «приголомшує» Г. Снєгірьова, за культурою — типового радянського ліберального інтеліґента, у чиїй свідомості «щастя» вже зробилось виключним синонімом благополуччя: тим-то й О. Гончареві Леся Українка щиро бачилась «нещасною, безрадісною», бо ж, раз не мала ні здоров'я, ні державних дач та орденів, ні урочистих творчих вечорів у Палацах культури, то з чого ж їй було й радіти[602]?). Це те саме чисто «Лесине», містерійне, незалежне від зовнішніх обставин почуття — «нелюдське щастя / свідомого конання для ідеї» («Три хвилини»), — на якому спіткнувся був іще В. Петров, хибно потрактувавши природу Мавчиної «муки», і якого критики так само не помічають у Долорес, хоч вона сама про нього каже з не меншою прямотою (і гордістю!): «Я щаслива, / що я душею (своєю. — О. З.) викупляю душу, / не кожна жінка має сеє щастя» (курсив мій. — О. З.). Лист В. Матушевської тільки тлумачить цей психокомплекс врозумливішою для нас мовою людини XX ст., без релігійних алюзій, хірургічно-точно розщепляючи його на складники: високе щастя служіння («вірности обов'язку») — вдячність за нього долі — джерело його — «любов до рідного краю (секулярно „обтятий“, звужений, та все ж еквівалент Amor), що зв'язує нас усіх», отже, дослівно, re-ligio — «поєднання», «сув'язь» (NB: правдива віра завжди єднає, і своїм актом любовного самозречення Долорес пов'язує себе з Дон Жуаном куди фатальніше — «посмертніше», на цілу вічність, — ніж якби згодилася стати його дружиною, і Дон Жуан це, до речі, чудово розуміє, тим-то й каже їй наостанок: «Прощайте. Я ніколи вас не зраджу» — sic!). Психокомплекс, як бачимо, з походження чисто релігійний, — за ним іще вгадується силует «святого воїна», того унікального синтезу chevalerie й clergie, для якого будь-яка вимушена змислова аскеза («зовнішніх чуттів»), включно до «монастиря з уставом найсуворішим» (або й до таборової «зони»!), сприймається хіба що «станком» для відточування почуттів «внутрішніх» — для неоплатонічного «щастя, зв'язаного з розумним наповненням душ божистим єднанням»[603] (і здатного, в «ліміті функції», сягати екстазу «просвітлених», тобто вже повного злиття з Абсолютом). На еміґрації цей психокомплекс іще застав у старшого  покоління М. Шлемкевич і з заздрим захватом, подібним до снєгірьовського, схарактеризував його просто й точно: «спільнота радости, пережитої колись разом»[604].

Довкола цього психокомплексу й формується вся лицарська чуттєвість — якщо його «видалити» з уяви, то всі її барви погаснуть  (звідки, між іншим, і наш стереотип «похмурого середньовіччя»!), і до диспозиції нам залишиться хіба що хаотична мішанина доривчих книжних образів та безладно насмиканих понять. Скориставшись афоризмом А. Камю, скажу ще простіше: щоб зрозуміти  Лесю Українку, треба вміти «уявляти Сізіфа щасливим»[605].

З цього невеличкого відступу бачимо, що без «психологічного портрета» інтеліґенції «Лесиного типу» нам таки не обійтися, самого лише profession de foi, що його ми були встановили раніше («козацькі нащадки модернізували козацьку націю»), тут недосить. Недосить — уже через те, що всі базові поняття шляхетського кодексу, довкола яких і розігрується «іспанська драма», — «воля» і «сваволя», «честь» і «нечесть», «відвага» й «страх», «право» й