Українська література » Інше » Українська література 17 століття - Автор невідомий

Українська література 17 століття - Автор невідомий

Читаємо онлайн Українська література 17 століття - Автор невідомий
гдим слишав,

Тен лямент во такий способ жалосне й описав.

Прецайдостойнійшему в Христі отцю і пану єго милості господину Петру Могилі, з ласки божеї митрополиту київському, галицькому і всей Русі, воєводичеві земль Молдавських, пану своєму милостивому, М. Н. здоров’я, щастя і довголітнєго повоження вірно зичу і віншую.

Приналежачая то єст розумові людському до такового кресу справи поважнії уміетності і біглості своєї керовати, одколя би усиловання своєго яко би користь і нагороду якую з славою ї потіхою позискати могл. А ні для чого іного жовнір, в ділах рицерських вицвічоний, працям, невчасом вшеляким і небезпеченством розмаїтим живот свой яко би на шанць виставуєт, только, іж своїм учинком воєнним несмертельную славу, з слави плинучую, оздобу, з оздоби наступуючую, потіху, яко би нагороду якую трудов своїх одержати ся сподіваєт. Як таж і человік посполитий, которий ач в науці і довтіпі не єст над людей вивишоний, але єднак стараюся о тоє, жеби до смаку вдячного припадаючії опера свої розтропне і мудре написані княжатом і монархом офіро-вав, которих слави для їх зацності і достойності часу бинам-ній не уменшив і овшем тим барзій они вивисшаєт і коренить.

Не од речі здалося і мні іти тим же тором, мудрих наслідуючи, абим тиж тую книжечку мою, ведлуг подлої інвенції моєї о нещасном припадку утрапениих мещан острозьких ритмом описавши, под протекцію велєбності вашеї, пана моєго милостивого, офіровав, за чим тая подлая книжечка моя вашу милость моєго милостивого пана протектора собі обираєт, зацностю, годностю і мудростю великого, яко того, которий од молодості літ своїх аж до того часу науку милуєш, кохаючися в читанню книг потребних, одколя ся розум острить а пам’ять їм добитим большая ся помножаєт, од которої предсявзятої науки жаднії рекрації і забавки в моло-дом віку вашу милость оторвати не могли, и овшем трудность, яко би Геркулес який, працею і сталостю звитяжав-єсь. Знак певний єст милості і вдячності противко наукам, которії ваша милость милостивий пан недавно коштом немалим в Києві фундовати рачив, поставивши так много лябінатов, же так реку, отколя вшиткі, которії ся там удають, солодкій овоц наук односять. Которую рач, пане боже, помножать і разши-рять, аби ся тим большая пильность научителей найдовала до насіння дорогого землі а ку оброні вшитких тих, которії суть тому противнії. Не маючи теди над то іншого упоминку, чим би могл вашу милость моєго милостивого пана [обдарувати] , [прошу], абись той малий упоминок, тії віршики, од мене, найнижчого слуги своего, вдячне приняти рачив. Ач відаю певне, же вашей милості моєму милостивому пану не трудно о книжки розних авторов латинських і грецьких, в которих ся ваша милость мой милостивий пан кохати рачиш, єднак же я, хотячи вДячность мою щирую оказати, умислилем той лямент мещан острозьких подати под розсудок вашеї милості моєго милостивого пана, о що прошу, нехай теж і я, за іних найподлійший, з тим подарком не буду взгор-жений, що до уваження остаток мудрим подаю. Бо гди би мі пришло вилічати зацноє уроження, дільнії справи, муже-ство продков вашеї милості моєго милостивого пана, которії як в побожності, так і в статечності завш-есь обирали бити сталими, пришла би вшитка реч ку збитней а просторонней мовІ_Нехай же теди люде, читаючи тую працю мою, под зацним іменем вашеї милості моєго милостивого пана поданую і написаную, цноти великії і достойності вацгй-милості моєго милостивого пана собі смакують, єсли собі чого міти прагнуть. Вашей милості моєму милостивому пану довгого здоров’я і щасливого повоження віншую, з которими ся спольне тож чинячи повольності послуг моїх в ласку вашей милості моєго милостивого пана оддаю.

Дата з Ровного, з найубогшеї школи вашей велебності моєго милостивого пана всего добра зичливий найнижчий служебник з служебников.

Ту ся починаєт лямент о утрапенню мещан острозьких і о зневазі шляхти преднійшеї од люду посполитого.

Во ім’я господнє. Амінь.

Дні веселії, дні заднії, дні великої радості Обернулись в смуток і великії жалості.

День той власне, которий мів бити богу на хвалініє, Обернувся на взгарду през люде зухвальнії.

0 нензная ваша паско, нензний ваш обіде,

Приятельськая утіхо, горкая при бесідє!

Єщо то меншая той обід, которий тілу служить, Мовлю я о пожиток, которий душі плужить.

1 той вас бив оминув. Жаль ся, модний боже!

Чого з вас обжаловати снат жаден не може. ’ Азали то не жалость — на першом потканню,

На першом, мовлю, на пляц люду виїханню На послугу так великую, которая небесного Монархи великої моді округу земного,

Якая великая поражка і жеспект не малий

Поткав оних мещанов, которії панської хвали Стерегли з великою охотою, вслід за нею ідучи, Створителеві своєму звикле ся молячи.

Которий же то та бив гордий, же ся вам спративив?

Не вам то, але богу самому провинив,

Же смів руку подносити на так святії справи,

Чим ся .всі щитимо і достаємо слави.

Розсуди, которий ту виннійший в таковой гордості, Кто бив затвердівший в своєй кр-ьнобр-ьності,

Іж под той час таковая справа ся точила,

А правді ведлуг світа неровна прибила,

Же пані міста того на той час їхала

Із тою ся процесією людей оних поткала.

Що в'правді кром похлібства зступитися годило,

Леч гди би на увагу мудрих приходило,

Єсли [не] людей, принамні бога пошановать,

Постояти било, вшак коні могли би загамовать, Могли ж би на господи зарання ся ставити,

Гди ж там сповна години не могли забавити.

Єсли они през упор свой противнії били,

Же ся большой потузі горде поставили,

Яко твердять нікоторії, же би то бити міло,

Яко би послов поспольство панських зневажило. Але зацно потвору людей поклепивать!

Кто ж би ся смів з мотикою на сонце поривать? Яко ся кольвек стало і чий бил початок,

Єсли ж з шляхти альбо ли розних небожаток, Жалься, боже, і їх глупства і мудрих мудрості,

Же не уміли розумом спокрити їх глупості.

Тим ся раз притрафило в урочистії свята,

Же снать тая процасія на жаль звади зачата. Смотри, з якою зневагою мусили шванковать,

Іж ся при том схотіли дужо опоновать,

Що ач з жалю тяжкого мусили учинить,

Гди ж ся такої пригоди знагла не сподівали.

Ах альбо то не жалосная! Кто правду милуєт,

Нехай кождий уважний в тую реч усмотруєт,

Как трудно єст зносити кривди в невинності, їли что ся дотиче бозької учтивості.

Єсли люде поганськії того перестерігали,

Аби учтивость своїм богом виражали,

Як ся о їх славу заставляли менжне,

Боронячи їх

Відгуки про книгу Українська література 17 століття - Автор невідомий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: