Українська література 17 століття - Автор невідомий

О чом єсть в гісторіях прикладов немало,

Которії гди бим вспоминав, місця би не стало. Але хто би хотів читати красомовцю цного Ціцерона, Ясона, Марцера давного,

Тії би му достатечне о том повідили,

Як ся о їх славу заставити уміли.

Юж прикладов поганських больш занехавши,

Але другий над іниї святих придавши,

О муці добровольной Христа Спасителя,

Надії і теж віри нашой скончителя:

Коли бив до Аннаша од жидов веденний,

Аби бив в невинності на смерть осужденний, Смотри ж, як ся найшов єдин з оних смілий,

Любо бив не до конця при своєм пану сталий. Єднак і той до меча порвався з жалості,

Хоч нільга било боронити панської учтивості.

Яко ж ся тиж іначій оним не годило,

Гдись серце напов з жалем заятрило,

Бо гнів єст у чоловіка [на] двоя ділений —

Частю добрий, а частю на злоє запалений.

Тії бовім о потребі духовной ходили,

Аби церков з похвалою панською навідили.;

Тії ся на тоє зо вшиткою щиростю удали,

Аби свої офіри богу залецали,

Там за свої преложонії звикли молили,

Але тоє невдячностю оним заплатили.

Що ж далей било чинити? Хоть би камінноє било Серце в людєх, снать би ся і тоє ужалило, Посмотрівши на такоє срокгоє замішання,

На такий великий утиск і пренагабання,

Которого би не витрвав снать і святий нині,

Хіба би зошов з світа где в глухії пустині.

Ач много причин дають нещасним мещаном,

Славним, мовлю, ніколись, милим острожаном, Звлаща тії, которії звади таємне вщинають,—

Хоч ся людєм на постав святобливії удають,

Яко би сами мещане здавна того хотіли,

Аби деспект таковий їм вирядити міли,—

Єднак латво о ліску, хто хочет пєска карати,

І о леда причину лацно-сь постарати.

Би так міли доброго що-кольвек учинити,

А тії звади не взгніщати, згоршення не чинити, Звірхності не побужать ку таковой срокгості,

Але і овшем научать святої побожності!

Аби ся своїм подданим ласкаве ставили,

Не яко льви, тирансько з ними ся рядили.

І на що ж ся вам зийшло, презацнії отцеве,

Хотя ж будет з вас которий противний моєй мови, Жесьте к тому привели поцтивую матрону,

Же єст тіло порушеноє отця її з гробу!

Снать ся нині молитви даремне мовляють,

Бо тіла людськії покою в гробіх не мають.

Що ж вжди з того за користь, повіжте мі, прошу, Нехай я за тоє неласки од вас не одношу,

Же ся спираю: для чого тоє тіло винятоє?

Бо вшак било не пророцькоє, могу мовити, не святоє. Любо то бив за живота чоловік справедливий,

Хвальця божий, милосник отчизни правдивий, Але що ж, кгди по смерті юж вшистко устало,

Хіба слава і межство трваєт і будет трвало.

Рекл бим, же бисьте жадали зажить єго ради,

Але ж би то розсудок бив барзо шкарадий,

Гди ж і святії на оних сродзє нарікали,

Которії їм одпочинков в гробіх не давали.

Мовив грозне Самуїл-пророк ку кролеві,

Оному взгорженому од бога Саулові,

Которого для поради през чари взбудила

Оная віщая невіста, кгди над ним ворожила,

Мовячи: «Про що ж мі покою не даєш в моєм гробі, Жебим з отці моїми одпочивав собі?

А тож вмісто поради марне згинути мусиш,

Кгди ж тя господь бог одкинув, юж ся прожно кусиш». А тої ради Саул од него потребовав,

Коли го фетлистимський народ преслідовав, Которий дознав, бо внятки на тоє угодило

Пророцтво, котороє в он час виреченоє било,

Же Саул мусив згинути, на меч ся пробивши, Неприятеля своего очі натішивши.

Для того я той приклад даю не од речі,

Абисьмо ся, їм керуючи, умисл свой на печі Завше пильне ховали, би нас тоє не поткало,

Єще горшеє нещастя, ніж ся тому стало.

Кгди ж нам господь бог до часу ласкаве фолькгує, Але сами не взглядаємо, якую кару готує.

Не сподівалися тії нещаснії мещане,

Аби такая пригода міла прийти на всіх єдностайне. А вжди видимо, якую пан казнь на них спустив,

Єсли ся которий гріху якого допустив.

Юж я на обі стороні правду признати мушу,

А похлібовать жадному намній ся не кушу.

Пане боже, пожалься обоїх пригоди,

Межи духовними так великої незгоди!

Не див, єсли зводять битву з посторонніми,

Але то див, же валчать з мещани своїми.

Не дивно, же герезію з світа затлумляють,

Але дивно, же свої ж власнії члонки забивають. А чти господь бог не каже потлумляти жадного,

Гди ж собі к волі хоче міти чоловіка кождого, Аби ся теді всі вобець обачили,

А в 'згоді, в якой нікгди за оних літ били,

Як би то [нас] найвишший пан вельце миловав,

І ще би нам, грішним, ні що пофолговав,

І літа урожайнії, жизностю здобленії,

Привернув би, обфітою ласкою окрашенії, Которих би христіяне снадно певне дознали,

Гди би тілько тих незгод кновати перестали.

Що мі нині за уцтивость, що мі за забава,

Що мі за кротофилі, що за добрая слава!

Тії ся спольне упором шкарадим посплітали,

А правду і покой ні за що почитали. Присмотрися, як зацную шляхту зневажоно

І дворян щозначнійших нікчемне зельжоно, Которії били на той час при боку її милості,

Которая єст накормленая тої зельживості.

През кого ж ся тоє стало, нехай ся сами судять:

Русь то, чи ляхи мої милії блудять?

Гди би они покорою упор премагали,

І тії би ся мещане на ни не торгали.

Чому тиж уступуєм подчас людєм з дороги,

Хотя ж ся тиж притрафить пан не барзо срокгий? Леч там предся не ровне далекая розниця,

Як небо од землі далекая границя,

Же ся подлоє створення богу спротивило І руки свої на святії справи подносило.

О великая неуваго! Хто ж до того радив,

Аби люде з обох сторон так ганебне звадив? Присмотрімося, як свої речі- оздобляємо,

Чему собі теж іниї лехцє поважаємо?

Так святості костельнії вельце шануємо,

Для чого ж і церковним тої честі уймуємо?

Коли свої послуги богу залецаєадо,

А чему ж і на іниї криво поглядаємо?

Кгди ж кождий своїм способом хвалить пана своего,

І всякий потребуєт святої ласки єго.

Далей больше не мовлю, але на остаток Положу а з особна ту єден придаток:

О зневазі, мордирстві мещан нещасливих,

О гордості противной людей нетерпливих,

Як ся там посполитству тому спротивляли,

Яко тиж з обох сторон шкоди начиняли.

Юж там било заровно кождому станові —

Як попові, так хлопові,