З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

Це, власне, і є те, що зветься старим добрим ідеалізмом, і, як писав колись І.Франко (сам несогірший ідеаліст), «до таких людей належить світ». Мається на увазі — наш земний, посейбічний. Тут треба сказати про ще один пункт, в якому ми розходилися: Соля була цілковито «неметафізичною» людиною. Всіма помислами й змислами занурена в діла земні, до всякої метафізики вона ставилася приблизно так, як я тоді до політики: з поштиво-відстороненим визнанням, що щось такого існує, і є навіть люди, які тому присвячують життя (так, як ще інші, наприклад, стрибають із жердиною абощо), — але до її власного життя такі речі можуть мати стосунок хіба що опосередкований. (Коли восени 1997-го в туристичній виправі трагічно загинув американський видавець, власник «Zephyr Press» Ед Хоґан, який першим ризикнув познайомити англомовного читача із сучасною українською літературою, випустивши в світ нині вже класичну антологію «From Three Worlds»[126], Соля переживала його смерть — а це була перша смерть у нашому середовищі, в колі близьких друзів! — як щось на кшталт жахливої помилки, «вибуху матриці» чи комп'ютерного збою, якого не повинно було статися, якби тільки Ед не злегковажив був засобами безпеки, — знов і знов поверталася до того, перебирала подробиці й аналізувала варіанти, і знати було, що найбільшим потрясінням для неї, людини дії, є усвідомлення, що тут уже нічим не можна зарадити й нічого не виправити, — як усе трансцендентне, смерть у її розумінні не була «частиною життя» і його «програмою» не передбачалась.)

Між іншим, мала класичну «хворобу позитивістів» — так званий «страх польоту». Щоразу, коли літак піднімався в повітря (а їй же доводилось підніматися в повітря десятки разів на рік!..), сиділа занишкла й бліда. За першим разом я, достоту мов той мужикуватий поборювач феміністок, не могла повірити, що вона всерйоз переймається такими «нісенітницями», і веселилася на всю губу: «Щось нас наче розхитувати починає…». Соля довірливо дивилася на мене страдницькими очима: «Ти навмисне мене дражниш?» — «Та ти що, справді боїшся?» — «А ти думаєш, я жартую?». У жовтні 1998-го ми літали з нею до Канади в книжкове турне на запрошення видавництва «Coteau Books»: Соломія впорядкувала для них «українську частину» антології українського й канадського оповідання «Two Lands: New Visions» (сумлінно перелопативши для того по бібліотеках гори журнальних підшивок, щоб не проґавити, бува, жодної завалящої перлинки, а кільком провідним авторам попросту виставивши умову — подати нове, не друковане раніше оповідання обсягом до 25 сторінок[127], — від неї я вперше почула тоді ім'я ще нікому не відомого Тараса Прохаська, почула безліч цікавих літературних прогнозів на довгі роки наперед і тепер з інтересом стежу, як усі вони потроху справджуються, — може, вона взагалі була останнім українським Критиком, у правдивому значенні цього слова?..), — а я, відповідно, репрезентувала з української сторони «живого автора». Автор, одначе, виявився далеко не такий «живий», як годилось би: мені гірше, ніж Солі, давалася зміна часових поясів, і по-справжньому я оживала аж тільки вночі, коли Соля, своєю звичкою, приходила «побалакати перед сном» (її улюблений ритуал, такий споконвічно-жіночий, — саме його-то вона й упізнала в листах Лесі Українки до О. Кобилянської і взялася палко поновляти в «літературних правах»!). Не знаю, чи причиною був той переліт через Атлантику, коли мені доводилося заспокоювати її, як малу дитину (і вона якось зовсім по-дитячому і ввірилась, поклалась, як слабший на сильнішого, і на зворотному перельоті вже не боялась, цілком безтурботно щебетала, пам'ятаю, як по-змовницькому глипнула: «Давай винця вип'єм?» — і ми обидві розсміялися з полегкістю безмовного порозуміння…), а чи щось із роками починало мінятися в нашому з нею алгоритмі «старшої й молодшої сестри», тільки в тих нічних розмовах я вперше виразно відчула в ній те, що Толстой називав «зоною вразливости»: незахищеність — як підставленість усім перехресним вітрам. Така маленька, втомлена дівчинка, яку хотілося погладити по голові, — і така невтомна й відважна, як дзвіночок, як Ґерда в «Сніговій королеві»…

У тому турне (а почалося воно з того, що Соля дорогою до готелю попросила стати коло взуттєвої крамниці, бо в аеропорту їй остаточно подерлися черевики, — відвалилась підошва, лишалося тільки викинути їх в урну під магазином, на ходу влізаючи в щойно куплені, — «Як вони тобі?» — типовий стиль життя загнаного інтеліґента, а її ж уважали трохи не «буржуазією»…), — отож у тому турне, впродовж усіх двох тижнів, із нами їздила знімальна група Канадської Національної телекомпанії. Фільм вийшов на екрани наступного, 1999 року, Соля його вже не побачила. (Сподіваюся, що колись і наше телебачення стане настільки «національним», не лише за назвою, що цей фільм зможуть побачити й українські глядачі, — він того вартий!) І дивна річ: якимось «шостим змислом» режисерка фільму, не тямлячи ні слова по-українському (на камеру ми говорили по-англійськи), вмонтувала в нього один епізод, де Соля говорить не на камеру, а за кадр, по-українському, — на старому цвинтарі перших українських поселенців. Там, на чужій землі, серед зруйнованих надгробків, чуже відсторонене око впіймало й вивело на крупний план Солину найглибшу «точку вразливости» — її (не знайду точнішого слова) метафізичну розгубленість увічу смерти, ту саму темну тінь «страху перед польотом», щось схоже на тичининське неймовірне «Ти кажеш — і я умру?..» (в підтексті — і що ж мені з цим знанням робити?..). Вся й без останку — «по цей бік» життя, вона найменше з усіх, кого знаю, була готова до того, що може бути раптово з нього вирвана — так водномить і легко, як квітка з дерева…

Господи, — вкотре забиває дух од цієї думки, — як же неймовірно  к р а с и в о  вона прожила свій вік!..

…А про те інше, що за межею розуміння, найточніше було сказано її майже-рідною англійською, понад чотириста років тому: «the rest is silence», далі — мовчання.

***

…Якщо ж про літературу — бо куди ж од неї дінешся, бо на неї ж таки й було потрачено переважну свідому частку цього блискучого життя, і в фіналі, коли всі ми «помремо, і нас забудуть», тільки вона, література, останньою про нас і свідкуватиме, — так от, якщо про неї-кохану, то тут знову треба повернутися до початку — до Солиної «заанґажованости» в людей як головного «життєвого методу». А раз життєвого, значить, і професійного також, — у таких цільних, як із одної брили кришталю витесаних, натур по-іншому не буває.

Література