З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко
Так що її лідерство було не лише природним даром. Воно було чесно зароблене наполегливим трудом — для сторонніх здебільше невидимим («хай бачать, як ми добре живем!»).
— Нічого страшного, — заспокоювала мене щодня впродовж двох місяців, коли я в 1995-му переходила через ту саму «розлучно-квартирну» епопею, — знаєш, я, коли вселилася в свою хату, потім цілий місяць спала. Вранці вставала, відводила Дану в садок, приходила додому, падала на матрац і засинала. А потім, дивись, помаленьку, крок за кроком, усе й налагодилось… От побачиш, і ти все зробиш, усе в тебе вийде.
Найпереконливіше було те, що все виходило — в неї: коли хтось іде попереду зі смолоскипом, освітлюючи шлях, темрява перестає бути темрявою. Але рідко хто цікавиться, як іти отому першому. Якою ціною оплачується таке піонерство.
***
Не зійтися з нею ми не могли — в нас було однакове дитинство, однаковий, закладений із дому, «культурний генотип». Ми обидві були «татові доці», чиї батьки підлітками пройшли через вишкіл у Юнацтві ОУН і потім у своїх родинах відтворили назавжди впечатану ним ціннісну програму — з усіма її плюсами й мінусами. Нам обом у дитинстві забороняли телевізор, а в отроцтві косметику (Соля так ніколи до неї й не призвичаїлася, тільки раз чи двічі — коли починався її роман із Богданом Кравченком — пригадую в неї, перед побаченням, ледь підмальовані уста й брови, з чого я й зробила висновок, що «здається, це в неї серйозно»; наші журналісти, призвичаєні до совкової вульгарної декоративности, списували таке Соломіїне «пуританство» на її «радикальний фемінізм», не розуміючи, що та питома і водночас вишукана натуральність, із якою вона виліпила свій зовнішній образ, мусить мати не лише «ідейні», а й глибші — культурні витоки, закладені в досвідомому віці). Ми обидві перейшли в належний час через свою форму «антипатріархального бунту», навідріз відмовившись відповідати любому серцям наших тат національному архетипові «відмінниці з косою» (формулка Солина, і треба було чути, з яким чарівним сарказмом вона це вимовляла!), — але зберегли (як, до речі, всі без винятку «бандерівські» діти й онуки, яких мені випало зустрічати!) надзвичайно чітко, ба навіть штивно виставлену з дому ієрархію духовних вартостей. Нас обох змалечку привчали до книжки, до самостійного мислення й критичної оцінки всякої інформації, до вироблення максимально широкого світогляду (знання іноземних мов обов'язкове!), до ненастанної запеклої праці над собою (ні дня без пізнання чогось нового, ні хвилини, витраченої даремно!), до суворої відповідальности за кожне, сказане чи писане, слово[124], — в остаточному підсумку, до того, що «Україна нас потребуватиме» і що саме цією над-метою, як лінією горизонту на полотнах прямої перспективи, має структуруватися життя (думаю, далося взнаки ще й те, що в нас обох, як у первістків, було вкладено той виховний заряд, котрий наші батьки приберігали для синів, — «програму кшатріїв»). Це закладалося на підсвідомому рівні, і це спрацювало. Соля вийшла взірцевим «кшатрієм». Гедоністка, і естетка, і рафінована «світська дама», що любила добре вино і японську кухню, костюми від Тальбота і картини модних художників (а до того ще й художницькі, й узагалі всякі артистичні прийняття й тусовки, в атмосфері яких, чи то був Київ, Бостон чи Торонто, розцвітала й плавала, як рибка у воді, аж любо було глянути!), — Соломія насправді була ніким іншим, як лицаркою самопосвяти — самозреченого й абсолютно безпафосного служіння. Недарма ж у неї було стільки друзів серед священиків різних конфесій…
Гадаю, саме тут слід шукати ключ до її подиву гідної особистісної цільности, — мене, завдяки аналогічному «культурному генотипові», ставало рівно настільки, щоб це в ній розуміти, але не настільки, щоб тримати таку саму етичну висоту. Я не розуміла, наприклад, пощо вступати в дискусії з банальними хамами, якими в нашій літературі кишить, як у переповненому трамваї. Коли один селюкуватий літератор («Село в українській літературі!» — це була одна з Солиних улюблених глузливих примовок-діагнозів: запевняла, що так справді називалася чиясь докторська дисертація) був спересердя бовкнув у пресі, що, мовляв, увесь той фемінізм, який проповідує Соломія Павличко, то просто від нестачі в баби порядного хлопа, бо не може ж така крута інтелектуалка всерйоз перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями» (sic!), Соля зараз же із запалом засіла писати йому відповідь. Я її відмовляла — кинь, не варт шкурка за виправку, — але її натхненно «несло»: написала статтю на одному подихові, тут-таки скинула мені на факс і ще зо дві години «розвивала тему» по телефону (аж доки, хихикнувши, сповістила, що «прийшов Богдан і показує мені кулака»: од наших телефонних розмов Богдан звичайно починав нервувати десь на третій годині…). Щойно згодом, коли стаття вийшла друком і отримала розголос, я оцінила її зусилля: Соломія боронила аж ніяк не себе і навіть не так те, в що вірила і що для цинічного й безплідного ума завжди буде «нісенітницями», — а, насамперед, чистоту інтелектуальної атмосфери в суспільстві, певну норму публічного життя, нижче за яку опускатися не можна, бо «каналізація» таки візьме гору і країна врешті-решт зануриться в безпробудне варварство. (Із тих самих міркувань наперед «точила зуби» на фізично неіснуючу докторську дисертацію, захист якої планувався в її інституті в обхід усіх норм — «за авторефератом»: не могла допустити такої відвертої наруги над базовими засадами академічного життя й готувалася «дати бій»). Просто вона повсякчас стояла на варті культури — не здаючи ні п'яді, не гребуючи, коли треба, жодними — ні «виховними», ні «санітарно-гігієнічними» — заходами.
Після її смерти ця вакансія вартового залишилася порожньою — і заповнити її вже нема кому.
Чітко пам'ятаю момент, коли і я вперше отримала від неї свій моральний урок. У моєму випадку йшлося вже не про «село в українській літературі» (Боже мій, скільки ж довкола неї було того «села», і як терпляче вона його «умивала», відзвичаюючи від «малоросійських» колоніальних стандартів — не лише професійних, інтелектуальних, а не раз і елементарно поведінкових!), — ішлося про
