З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

завжди було кому. (Якби доля вділила їй іще бодай із десяток років фори, вона з певністю встигла б виростити — і в книговидавничій справі, і в літературній критиці — кваліфіковану зміну: передавши молодшим не саму тільки суму знань, а, набагато важливіше, — станівку систему вартостей, те, без чого якраз і не може повноцінно відбутися ні книгарство, ні критика, взагалі культура в автентичному сенсі…) Але вона була одна — і незамінна. Це, до речі, знов ad memoriam грядущим історикам: людей, які серед нашої «пострадянської» культурної пустки-заглади заходжувалися «з нуля» щось конструктивного, зі стратегічним прицілом на майбутнє,  б у д у в а т и  (байдуже, що саме, — навчальний заклад чи телеканал, арт-галерею чи музичний фестиваль, — щось, що працювало б не на власний добробут або принаймні «не лише» на нього, а на культурну інфраструктуру країни), — таких людей, у масштабі 52-мільйонної нації, було так мізерно мало, що вони, хай би до яких різних фахових сфер належали, творили єдине середовище, — і те середовище Соля великою мірою «зшивала» собою «на живу нитку»: ентузіастично й вельми дієво підтримуючи кожну щиросерду ініціативу, всіх між собою невтомно знайомлячи й зводячи докупи з якнайприхильнішими рекомендаціями (взагалі, попри її позірну «суворість», треба сказати, що про людей вона відгукувалася значно ліпше й сердечніше, ніж багато з них вартували, — кожному згори видавала щедрий «кредит довіри», а коли наставало розчарування й черговий багатообіцяючий «культурний діяч» виявлявся, за її виразом, «жабою в болоті», реаґувала без пересади, «по-виробничому», з гумористичною діловитістю — «А, цей? Я його вже скреслила!», — моя улюблена фраза в її лексиконі, до того ж і вельми ужиткова, бо «скреслювати», гай-гай, доводилося таки багатьох…). За всім тим стояла велика — просто-таки необлічимо велика! — робота, і Соля, знов-таки, «все встигала»: і перечитати гори дебютних рукописів як член журі конкурсу «Смолоскипа», і з'їздити з лекцією в Одесу до Кармели Цепколенко на «Два дні й дві ночі», і подарувати Олександрові Роднянському (коли «1+1» був іще в кондиції творчого пошуку!) ідею нової програми (встигла вийти тільки одна передача — з її власною участю), і заскочити в галерею до Євгена Карася на Андріївському узвозі, де вирішувалися долі українського мистецького руху («Ой, я так це люблю!» — тішилась, блукаючи зором по стінах із розвішаними полотнами), і в складі ініціативної групи підготувати з'їзд майбутньої АУП, коли 1996 року відбувся розкол Спілки письменників, і навіть, страх сказати, повних два дні відгаратати «по-чорному» синхронщицею з англійської (а пекельнішої праці за цю взагалі важко собі уявити, та ще й горло тоді мала застуджене!) — на прохання Леоніда Фінберга, що припровадив був до Києва якусь відповідальну (вже не пригадую, яку саме) єврейську делегацію для зустрічі з київською інтеліґенцією, — перелічую навмання, як спадає на думку, а більш-менш вичерпний перелік зайняв би десятки сторінок… Розуміється, її й найзвичайнісінько експлуатували, і не раз (а вона не вміла казати «ні»!), — але більше все-таки пошукували ідейної та моральної підтримки, і вона натхненно ширяла в тій атмосфері творення, переливаючись, як живе срібло, — і чудесним чином її консолідувала.

Це особливий талант, такі люди в дефіциті завжди і всюди, а в нас і поготів, бо не було їм ґрунту, де виростати. Щойно тепер, коли наше покоління приступило до управління країною, по-справжньому оприявнилася кричущо гостра  п о л і т и ч н а  в них запотребованість, зокрема і в тому первісному, аристотелівському сенсі, в якому людина є «політичне звіря». І щойно тепер я нарешті оцінила те, чого не розуміла в Соломії за її життя, — глибоку й ревну заанґажованість у політичні справи. Бо вона була таки дуже «політичне звіря», під кожним оглядом: «New York Times» або «Herald Tribune» за сніданком, пильне, крізь лупу, приглядання до складу українського парламенту, навіть читання різномастої партійної преси й депутатських промов («Воно тобі треба?!» — вкотре чудувалась я). Цілий час я була поверхово списувала такий, на мій погляд, «нездоровий інтерес» на кошт родинної традиції, — як-не-як, коли твій рідний батько готує Декларацію Незалежности твоєї країни, коли невідомі обливають двері помешкання, де ти виросла, кривавою фарбою, а твоя доня, повернувшись від діда з бабою, скаржиться: «Як мені набридли всі ці посли!», то встояти осторонь і «не втягнутися в процес» самій, з головою й вухами, нема, розуміється, жодного способу… Чого я недогледіла — це, що Соломію саму було закроєно на діячку, без перебільшення, державного масштабу. В культурі вона була великим будівничим — не просто талановитим організатором, який уміє досконало добачити в кожній людині й видобути на світло її прихований хист, «розставити всіх по місцях» і згуртувати довкола спільної справи, — хай то буде перше в країні приватне видавництво як інтелектуальний та мистецький осередок («Основівські» грудневі soirees були своєрідними київськими «Салонами», що збирали найдобірнішу столичну «сметанку» і куди отримати запрошення вважалося за честь, — приклад, який тепер марно силкуються наслідувати інші видавці, а виходить їм, у кращому разі, провінційна «тусовка» на московський взірець: не той клас!), або знов-таки перший, цим разом уже на пострадянських теренах, феміністичний міжгалузевий семінар, що відтак розрісся до Інституту ґендерних студій, навіть із власною Міжнародною Літньою школою (знов-таки, була б жива Соломія, нема сумніву, що Школа продовжувала б функціонувати на регулярній основі, — перша й досі єдина, що відбулася 2000 року під Києвом, іще була її дитям, несла на собі промінний заряд її організаторського натхнення, «ефект присутности»…). Але вона мала й дещо більше — дар далекосяжного стратегічного планування, тобто будувала не порхавки-одноденки, не «майданчики для самоствердження», до яких переважно й зводиться все наше культурне життя (колись один із таких «будівничих на годину» пояснив був мені свої перебіжки коника-стрибунця «від проекту до проекту» дуже велично, в кращих традиціях національного пафосу: «Я вмію будувати храми, але не вмію їх доглядати», — Соля, коли я з нею поділилася своїм від цих слів «культурним шоком», тільки розсміялася: «Але ти подумай, як вони всі себе люблять!» — і чи не тоді ж, здається, видала ще одну свою крилату фразу, яку часто доводиться згадувати за наших українських обставин: «Коли чую, як вони називають себе інтелектуалами, мені щоразу хочеться спитати: а я ж тоді хто?!»), — ні, вона будувала капітально, «з фундаментів», із розрахунку не на роки, а на десятиліття, не на наш убогий «перехідний період» — а на велику європейську країну, Україну «мертвих, і живих, і ненарожденних», яку повсякчас тримала в своїй уяві (коли в неї необережно запитували, чи не думає про еміґрацію на Захід, казала: «Я зовсім не хочу туди — я хочу,