Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

Так вона ходила, просилася на ніч, але ніхто не хотів переночувати. Вона старалася, щоб принаймні під вечір могла бути близько села, щоб могла хоч під стріхою якою або оденком (стогом) ніч переночувати. Але вже коли приходив час до пологу, вона просилася в жінки одної, щоб та її прийняла, бо є при надії. А та жінка каже:

– Ідіте до старого ксьондза в селі, то він вас переночує.

Так же вона пішла до ксьондза і каже йому свою біду. А ксьондз каже:

— Добре, я переночую.

Так розказав дати їй осібний покій, вона там собі була і злягла. Чує дівка, наймичка ксьондза, що там плаче дитина в тім покою, де ночує подорожна. Так ксьондз тоді зібрався, взяв паличку в руку, книжку під пахву і пішов до баби (акушерки). Запукав у вікно. Баба схопилася, зібралася і пішла за ксьондзом; та й дитину відобрала від тої королівни, сина.

На другий день до хресту. Так баба вибирала ім’я для тої дитини.

Ксьондз дивиться в календар, яке свято тої днини. А там написано, щоб інакше ім’я не надати, лишень Василь-царевич, і на те ім’я охрестив хлопця. Ксьондз той тримав тую невісту з дитиною тринадцять неділь. А той хлопець такі збитки робив, що вже ніц не вистачило, ані крісла, ані каналів, що де сяде, там під ним уломиться. Той хлопець каже до своєї мами:

— Чому не йдемо від ксьондза далі? Нам дід казав, ніде ніч не переночувати, а ми сидимо тут вже тринадцять неділь.

Нім пустилися в дорогу, пішла вона з дитиною до церкви до виводу. А хлопець, та дитина, куди йшов, де ступав у церкві, то камінні плити під його ногами попукали. З церкви забралася матка з дитиною, і пішли в дорогу. І де прийдуть до якого міста, то каса королівська була для неї всюди створена (бо король, як її виправив з дому, такий розказ до кас видав касирам). Вона набрала собі грошей, купила, що потрібно, і пішла далі. Спішать з міста, бо треба в дорогу, аби прийти до села на ніч.

Вона йде, а її син-царевич одного разу каже:

— Що так спішиш, мамо? Ти не знаєш, що ми будемо ночувати під мостом на дорозі, бо я хочу свого коня відобрати?

Так вони пішли під міст, полягали і лежать. Чують же здаля, так, може, з милю, з дві, їде Гриць Зелізняк. Хлопець каже:

— Чуєш, мамо, же їде, то я мушу від нього коня взяти.

А мама каже:

— Де ти годен від нього такого сильного коня відобрати, коли під ним аж земля дуднить.

Зелізняк приїхав ближче мосту, кінь йому спотикнувся, і він коня питається:

— Чи ти на мене яку неславу причуваєш, що спотикнувся? — І він, Зелізняк, сам до себе каже: —

Є в світі Василь-царевич, допіру має рік, дванадцять місяців. Іще він молод, молода трава, а тут ані ворон кості його не занесе.

А втім одзивається Василь-царевич з-під моста:

— Не дивися, що я молод, молода трава, що ворон кості тут не занесе, а як добрий хлопець, то сам по світі ходить.

Так Зелізняк до царевича каже:

— Чи будемо розходитися, чи будемо битися?

А царевич відповідає:

— Не на тоє я з тобою зійшовся, щоб розходився, але на тоє, щоб з тобою бився.

Зелізняк каже:

— Но, бий же мене.

А царевич каже:

— Якже, ти маєш мене вперед бити, не я тебе.

І ударив пікою царевича, аж піка надвоє переломилася. А царевич на тоє каже: що його блоха укусила.

І каже до Зелізняка:

— Тримайся моцно, бо я як ударю, би-с не злетів з коня.

Він же його як ударив тим кавалком піки, так Зелізняк на дванадцять сажень з коня злетів. Потому взяв його ще під пахву і як кинув з моста, так Зелізняк по шию в землю забився, і там його лишив. Так сів, узяв маму на коня і поїхав.

Їдуть через один ліс. Надибають у тім лісі двір. Доїжджають до того двора, і йому кінь спотикнувся також. Каже:

— Коню, чи ж я тобі тяжкий, чи ж мама тяжка?

А кінь на то відповідає і каже:

— Ти мені не тяжкий, ані твоя мама, але твоя мама буде тобі тяжка.

А він, царевич, на тоє злостився, і як витяг нагайку, як ударив коня, аж до кості дорубав тою нагайкою. Вони приїхали до того двора, так каже до мами:

– Є там що їсти і пити, але нема кому зварити.

Мама каже:

— Я сама зварю, коби було що.

А він потому не хотів, аби мама сама варила, і поїхав до міста шукати собі слуги. Але ж було далеко від того лісу до міста, їздив цілий день, не міг найти міста і вернувся додому. А той Зелізняк видобувся з землі і приходить до свого двора. Але слухає, що Василь-царевич їде до його дому, і каже ховатися, щоб його сховала мама царевича. Так він, царевич, приїхав і пообідав, а по обіді пішов на шпацир (на прогулянку). Зелізняк виходить до його мами і каже:

— Коби-с могла свого сина стратити, я би-м з тобою оженився.

Мама каже:

— Як я можу його стратити, коли він є дуже сильний.

Він каже:

— В однім місті є змія, що собою воду залягла. Якби він ту змію звоював, то він би іще раз приїхав додому. А може, не звоює, то його змія заїсть.

Василь-царевич приходить додому і застав свою маму в ліжку, що слаба лежить. Він питається мами:

— Що ти такого?

А вона каже:

— Я дуже слаба, не знаю, чи з того вийду. Але іще би-м вийшла, коби-с ту змію звоював і з неї печінку мені привіз. Я би-то з’їла, може, би-м подужала.

Він, царевич, сів на коня і поїхав.

Приїжджає там, де та змія є. Там сидить королева донька у повозі, що її має та змія їсти. Приїжджає він до неї і питається:

— Що ти тут робиш?

Вона йому каже:

— Ти утікай, бо ще і тебе з’їсть.

А він каже:

— Не бійся, може, я ще і тебе вирятую.

Але дивиться — летить змія, прилітає до брички і каже:

— Нема так, як у короля, бо є що з’їсти, випити і закусити.

А Василь відповідає їй на то:

— Уважай, аби-с закускою не удавилася.

Вона, змія, зараз скочила вбік від брички, каже:

— Нема тут такого, аби мене поборов.