Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б’ється, аж двір розлягається. От брати, як почули, прокинулись, пустили те все та й самі на коні та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили й цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.
Тоді пішли у підземне царство, подіставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки від’їхали, може, з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.
Шкода, — каже, — що таке добро та такій погані зостанеться.
От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зостались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері:
— Який, — кажуть, — гарний котик, візьміть його.
— Ні, постійте, це, може, враг наш; даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то враг.
Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з отрутою, покачав-покачав його та й загріб.
— Це, — кажуть, — наш приятель, — та й узяли його.
От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести от тих Костининих синів. А у того найстаршого змія та зосталась жінка і три дочки.
— Ти, — каже мати на найстаршу, — перебіжи їх дорогу та стань ліжком: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, — каже на другу, — стань їм на дорозі криницею: як тільки вони нап’ються, так і полопаються; а ти, — на третю — яблунею: то тільки вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве.
Він усе слухає, та як вислухав — до рукавичок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та:
— Викиньте, — кажуть, — йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів.
От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав.
Їдуть та їдуть, аж ось таке їм пишне ліжко стоїть, над ним холодок, а коло й зелена травиця. Ті брати кинулись до нього, а він їх опередив, як рубне по ньому, так воно кров’ю зійшло. Поїхали далі, аж яблунька така їм гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Він знов опередив братів, як рубне її, вона так кров’ю і зійшла. Від’їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже, може, стільки днів і каплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, так вона кров’ю і підплила.
От стара зміїха як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От найменший брат припав до землі вухом та й каже:
— Ей, братця, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.
— Постій, може, ще подавиться.
От як почали вони тікать, як почали тікать, так ні — ось-ось доганяє, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона:
— Ей, — каже, — відчиніть, бо з кузнею проглину.
А ковалі й кажуть:
— Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.
А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона й каже:
— У тебе батько був?
— Був.
— А косарів наймав?
— Наймав.
— А опочивати їм давав?
— Давав.
— Дай же й мені спочити та води напитись.
Як допалась же вона до моря, та пила, пила, аж поки й лопнула.
Попович Ясат
Десь був собі піп і мав три сини: два розумних, а третій дурень, Ясат називався. Але він був собі лицар, та тільки про те ніхто не здогадувавсь.
От обізвавсь по цілій країні цар:
— Хто мені дістане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того віддам дочку й дам йому половину царства.
Ясат і каже попові:
— Я, таточку, зможу такого коня добути.
Написали до царя, а цар відписує й кличе до себе, а Ясат відказує:
— Як йому треба, то нехай сам до мене приїде.
Приїхав цар і каже:
— Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?
— Я, — каже. — Приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.
Пригнали таки табун. Ясат вибрав щонайміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив — так кінь по коліна й угруз у землю.
— Ну, — каже, — це буде моєму найстаршому братові: давайте ще з чого вибирати.
Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав щонайміцнішого, торкнув мізинцем під перса, так той кінь і загруз у землю по коліна.
— Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір.
А тут уже нема, лишився тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув — не вкопався.
— Ну, — каже, — нехай цей кінь три роси обіб’є, вилиняє, то й поїдемо.
От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться, аж там приковані три зміїхи. Під’їжджає Ясат, питає:
— Чого це ви тут поприковувані?
Одна й каже:
— Я тут прикована, і тільки-тільки до опівночі доходить, до мене прилітає змій із трьома головами.
Друга каже:
— А до мене в саму глупу північ прилітає змій з шістьма головами.
— А до мене, — каже третя, — саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванадцятьма головами змій.
От вони так розпитались та й поїхали. Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні — все скляне. Старші брати й кажуть:
— Щось це непевне, не заїжджаймо.
А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже:
— Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.
Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить — їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.