Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

А жона йому:

— Там, де ти літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним заносить.

Тоді вдарив її він по щоці, вдарив і процідив крізь зуби:

— Видно, в тебе полюбовники завелися.

А вона й відповіла спересердя:

— Що ж! Брат мій приходив, але ж твого духу налякався, не знаю, куди подівся.

Кинувся тоді грім на пошуки. Зі сльозами в голосі проказував:

— О, хоч би я його та знайшов!

А жона його сумно так:

— Що ж! Коли ти його знайдеш, ти ж його заб’єш.

А він:

— Та ні, нізащо.

Тут царевич і вийшов на світ божий зі свого закуття:

— Здоров, зятю!

— Здоров, швагре!

Привіталися, як належиться, стали пити й гуляти, і сказав царевич:

— Зятю, навчи мене свого лицарства.

— А що, навчу.

Вийшли разом із палат, перекинулись громами і піднялись високо, ген за хмари, стали стукотіти й гриміти: вчитель добре, а учень іще ліпше. Повернулись вдоволені назад у хороми, стали знову пити й гуляти. І промовив нарешті царевич:

— Зятю, і ти, сестрице, прощайте, дорога мене чекає.

Вони ж плачуть за ним і не хочуть випускати. Насилу відкланявся, вийшов на двір і приказав чоботам-скороходам:

— Несіть мене, чоботи, тепер до середульшої сестри.

Мчав він лісами чотири дні і попав у такі хащі та нетрі! А там далі град камінний, а в ньому палац мурований, а перед палацом двір великий. І зайшов царевич на той двір, бачить — сестра його у світлиці своєму чоловіку хустинки шиє. Кинулись вони одне до одного в обійми, віталися та здоровалися, одігнали псів чатових та й зайшли разом до світлиці. Тоді й запитала сестра братика свого:

— За чим ти сюди прийшов?

— Та ноги занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?

— Мій чоловік — дощ рясний. Ох! Мій чоловік лихий, коли він прилетить, заб’є тебе, заллє тебе! Куди б то мені тебе сховати?

— Не бійся, сестронько. Якось буде.

Та й рукою по шапку-невидимку!

Аж тут земля застугоніла, дощ рясний летить! Вдарився об землю, перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і забубнів:

— Щось тут руською кістю чути.

А жона йому відповідає:

— Там, де ти бував, де літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним чути.

Тоді він її як вдарить по щоці!

— Значить, в тебе полюбовники завелися?

— Що ж! Мій брат приходив, але ж твого духу злякався, і не знаю, куди подівся.

Кинувся дощ на пошуки брата-прибульця, гірко зітхаючи:

— О, коли б мені його знайти!

А жона йому говорить:

— Якщо знайдеш його, то погибель йому принесеш, заллєш, заб’єш його!

— Та ні, не буду.

Аж тільки тоді царевич вийшов зі своєї схованки:

— Здоров, зятю!

— Здорово, швагре!

Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти, а невдовзі царевич попрохав свого зятя:

— Чи не навчив би ти мене лицарства свого?

— Навчу, а чого ж.

Вийшли вони з палат, перекинулись дощами й стали лити, топити села та гради: вчитель гаразд, а учень іще ліпше. Повернулися вдоволені собою додому пити й гуляти. Попрощався тоді царевич:

— Зятю, і ти, сестро, бувайте. Жде мене дорога.

Вони ж плачуть за ним, не випускають з хати, насилу якось розпрощався. Вийшов царевич на двір, відкланявся, відійшов трохи і приказав своїм чоботам-скороходам:

— Несіть мене до найменшої сестри.

Мчався лісом вісім днів, аж поки не вздрів серед хащ великий камінний град, та такий, що і не пролізти, і не перелетіти через нього. Але з допомогою шапки-невидимки пробрався він у той град, а в ньому — муровані палати. Бачить царевич — сидить у світлиці сестра його і шиє чоловікові хусточки шовком. Але ж ворота надійно охороняються від прибульців! Пильнує їх прикований олень семирогий. Та прорвався непоміченим повз того оленя царевич, вскочив у світлицю — просто сестрі в обійми. Розцілувалися, та й питає царевич:

— Сестронько моя рідна! А хто твій чоловік?

— Мій чоловік — вітер буйний. Де ж мені, бідній, тебе сховати від нього? Лихий він дуже, заб’є тебе, рознесе по світу.

Аж тут і сам чоловік надлетів, вдарився об землю, перекинувся молодцем хвацьким, зайшов у хороми і з порога зразу:

— Щось тут руською кістю чути!

А жона йому:

— Там, де ти бував і літав, там і руського духу набрався.

Він її тоді як вдарить по щоці! І так, крізь зуби:

— Цить, полюбовників собі завела!

Тоді вона й випалила:

— Що ж! Мій брат був, та твого духу перелякався, не знаю, де він зараз подівся.

Кинувся тоді буйний вітер на розшуки, гірко побиваючись:

— Лишень би я його знайшов!

Одізвалася тоді жона його:

— Ну добре, знайдеш ти його, так уб’єш же і рознесеш по світу.

— Та що ти, не буду!

Тоді аж царевич відгукнувся:

— Здоров, зятю!

— Здоров, швагре!

Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти. І просить царевич:

— Зятю, навчи мене лицарства свого.

— Навчу.

Вийшли вони з хоромів, перекинулися вітрами та й заходилися дути й повівати, цілі царства роздувати, хати перевертати: вчитель старається, а учень іще ліпше. Прилетіли назад додому, вдарились об землю, перекинулись молодцями, увійшли в палати і знову пити й гуляти! Аж поки не став царевич прощатися:

— Бувай, зятю, і ти, сестронько, бувай, жде мене дорога дальня.

А вони його не випускають, плачуть за ним, прохають:

— Живи у нас.

Ледве відкланявся їм та й пішов. Іде собі та й гадку гадає:

— Куди ж тепер мені податися?

І згадав собі, що казала якось йому рідна баба, буцімто єсть у нього ще брат Іван Білий, під білим наметом живе. Приказав тоді царевич своїм чоботам-скороходам:

— Несіть мене до брата.

А вони відповіли йому хором:

— Ходили ми по всіх царствах і по всіх державах, а такого не знаємо.

Тоді покинув він їх під лісом, а сам подався в такі вже нетрі та пущі! Аж бачить у тих нетрях — град камінний! Підійшов царевич під самі ворота, стукнув паличкою, і вийшов до нього старезний дід. Привіталися:

— Здорові були, діду.

— Здоров, синку. Для чого ти сюди зайшов?

— Чи не знаєте ви, дідусю, мого брата, Білого Івана під білим наметом?

— Та щось не пригадую. Скільки градів і царств я звідав, перейшов, а такого не знаю, хіба би мої слуги знали, запитаю.

Вийшов старець поза двір і як свисне! Назбігалося повно всілякого гаддя, і каже він до них:

— Чи не знаєте ви, слуги мої, Білого Івана, який під білим наметом живе?

— Та