Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Мусите знати! Бо інакше вам голови постинаю!
А сам звернувся до царевича:
— Не знають вони, синку, а то, напевно б, сказали! Але єсть у мене старший брат, піди ще до нього та й запитай: мо’ він знає.
І пішов молодець лісом, йшов зо три неділеньки і знову надибав у пущах град камінний. Підійшов під ворота, грюкнув паличкою, вийшов білий-пребілий старець:
— Для чого ти сюди прийшов?
— Може, ви, батеньку рідний, знаєте. Єсть у мене брат Іван Білий, під білим наметом живе. Чи не чули про такого?
— Щось не пригадую, хіба би мої слуги знали. Вийшов за град, свиснув богатирським голосом, назбігалося повно всякої звірини, якої лишень водиться по світах, і питає в них:
— Чи не знаєте ви, слуги мої, Івана Білого, що під білим наметом живе?
— Та ні, не знаємо.
— Мусите знати, бо інакше голови вам постинаю!
— Та ні, не знаємо!
Тоді звернувся старець до царевича:
— Вони б сказали, але ж дійсно не знають. Звернися ще, синку, до мого старшого брата, той знає.
Пішов царевич знову лісом, ішов зо шість неділь і знову угледів у нетрях град камінний. А в ньому під сріблом палати. Стукнув царевич паличкою край воріт, і вийшов до нього такий престарезний дід, що годі повірити очам своїм, і запитав:
— За чим ти мене кличеш?
— Чи знаєте ви, дідусю, мого брата Івана Білого, що під білим наметом живе?
Думав старець аж три дні і не міг згадати:
— Скільки я по світу ходив, по різних царствах і всякого чоловіка знаю, а такого не пам’ятаю. Ще запитаю у слуг, чи не знають.
Вийшов за ворота і свиснув, та так, що аж земля зрушилась, і злетілися всі птиці, які лиш водяться на світі. І запитав їх старець:
— Чи не знаєте ви, слуги мої вірнії, такого чоловіка?
— А якого?
— Білого Івана, що під білим наметом живе.
— Та ні, не знаємо такого.
— Мусите знати, бо голови постинаю вам.
Всеньке птаство позліталось на раду. Лишень однієї птахи не було, саме тієї, котра має таке перо, що як запалити його, то де б та птаха не була в тій хвилі, а мусить прилетіти до свого пера. Запалив старець оте перо, і прилетіла птиця та й запитує у свого пана:
— Чому ти мене кликав?
— Чи відаєш ти такого чоловіка, старшого брата оцього парубка, того, що Іван Білий, під білим наметом живе?
— Як тут не відати? Я щойно від нього.
Сказав тоді старець:
— Слухайте ж, мої слуги! Візьміть сього чоловіка та занесіть туди.
А птахи й відказують:
— Приготуй же п’ятдесят бочок м’яса і п’ятдесят бочок меду, набий дичини, то ми його і доставимо до того місця.
Приготував старець то все, сів царевич зі своїм спорядженням на килимок, птахи підняли свою ношу та й полетіли. Всю дорогу кидав царевич шматки м’яса для птиць, а вони його все питали:
— Чи видно вже землю?
— Не видно.
Ще вище здіймалися вони і питали:
— Чи видно землю?
Наприкінці піднесли його так високо, що аж волосся на голові загорялося, і знов спитали:
— Глянь назад і наперед: чи видко вже землю?
Він розглянувся довкола і відповів їм:
– І ззаду вода, і спереду вода.
Що вони закричать, то він їм кидає шматки м’яса, і так без кінця, викидав геть усе, що мав. Наостаток, коли вони знов закричали, відрізав шмат м’яса зі своєї ноги і кинув їм.
Впустили вони його долі і говорять:
— Що ти кинув нам під кінець таке солодке?
Він злякався і не відповідає. А вони наполягають:
— Скажи, не бійся.
Признався він:
— Та я зі свого стегна вам відрізав м’ясця і кинув.
Плюнули вони йому тоді на рану, і загоїлася вона. Дивиться царевич — і спереду себе, і ззаду — стоїть він на острові, а на ньому білий кінь, хорт і сокіл. Нагадав він собі, як зяті вчили його свого лицарства. Перекинувся він вітром і схопив свого коня, понісся високо та впустив коня на березі, впав кінь і забився. Став плакати царевич, став його водою відливати і відлив-таки, втішився дуже, сів на коня та й поїхав. Прибув до свого брата Івана, котрий спав. А кінь Іванів, кінь богатирський, жар їв, хорт зайця поїдав, а сокіл качкою смакував. Одігнав царевич коня отого, свого коня приставив до жару, відігнав сокола і теж приставив свого. Сам ліг собі біля брата свого поспати. Прокинувся брат його Іван Білий і думає собі:
«Що се? Чий би то був кінь, і сокіл, і хорт? Адже мій кінь збоку стоїть, а чужий жар його їсть; мій хорт збоку, а чужий зайця їсть; мій сокіл збоку, а чужий качку їсть».
Подивився на свою постіль: лежить на ній якийсь прибулець. Від обурення схопив Іван Білий свій меч-самосіч і хотів спершу тому чоловікові голову відрубати, але ж роздумав собі: «Щось тут не так: коли б він був лихий чоловік, то відрубав би мені сплячому голову; значить, добрий то чоловік».
Став будити його:
— Встань, чоловіче. Для чого ти до мене зайшов?
Прокинувся царевич і відізвався:
— Я твій брат молодший, а ти мій брат старший, Іван Білий.
— Так, я Іван Білий.
Привіталися вони, як годиться, стали пити й гуляти. Аж тут приходить до Івана Білого лист: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на битву».
— Зараз іду, — відповів той.
Пішов Іван Білий під міст, став гострити свій меч-самосіч. І просить його брат-царевич, згадавши про свою непробивну сорочку:
— Давай, брате, піду я за тебе на ту битву. Подивишся, чи гідний я тобі брат.
— Куди, братику! Той змій з трьома головами посіче тебе на дрібен мак.
Тоді порадив йому брат:
— Ти, брате, всіх рубай, окрім того триголового змія. Його не руш.
Пішов царевич на бій і став рубати зміям голови, порубав геть усе військо, аж сам тяжко здивувався:
— Скільки ж я тисяч поклав?
Наліг на свого богатирського коня та й понісся.
А триголовий змій мчиться за ним, та тільки ніяк не наздожене, гора розступилася перед царевичем і сховала його від змія.
Повернувся молодець до свого брата і каже:
— Порубав усіх.
Аж через три дні знову приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на баталію!» Пішов Іван Білий гострити свій меч-самосіч, і знову просить його царевич:
— Давай, брате, піду я замість тебе на битву.
— Та ні, братику, отой змій з шістьма головами тебе точно