Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— Мусите знати! Бо інакше вам голови постинаю!

А сам звернувся до царевича:

— Не знають вони, синку, а то, напевно б, сказали! Але єсть у мене старший брат, піди ще до нього та й запитай: мо’ він знає.

І пішов молодець лісом, йшов зо три неділеньки і знову надибав у пущах град камінний. Підійшов під ворота, грюкнув паличкою, вийшов білий-пребілий старець:

— Для чого ти сюди прийшов?

— Може, ви, батеньку рідний, знаєте. Єсть у мене брат Іван Білий, під білим наметом живе. Чи не чули про такого?

— Щось не пригадую, хіба би мої слуги знали. Вийшов за град, свиснув богатирським голосом, назбігалося повно всякої звірини, якої лишень водиться по світах, і питає в них:

— Чи не знаєте ви, слуги мої, Івана Білого, що під білим наметом живе?

— Та ні, не знаємо.

— Мусите знати, бо інакше голови вам постинаю!

— Та ні, не знаємо!

Тоді звернувся старець до царевича:

— Вони б сказали, але ж дійсно не знають. Звернися ще, синку, до мого старшого брата, той знає.

Пішов царевич знову лісом, ішов зо шість неділь і знову угледів у нетрях град камінний. А в ньому під сріблом палати. Стукнув царевич паличкою край воріт, і вийшов до нього такий престарезний дід, що годі повірити очам своїм, і запитав:

— За чим ти мене кличеш?

— Чи знаєте ви, дідусю, мого брата Івана Білого, що під білим наметом живе?

Думав старець аж три дні і не міг згадати:

— Скільки я по світу ходив, по різних царствах і всякого чоловіка знаю, а такого не пам’ятаю. Ще запитаю у слуг, чи не знають.

Вийшов за ворота і свиснув, та так, що аж земля зрушилась, і злетілися всі птиці, які лиш водяться на світі. І запитав їх старець:

— Чи не знаєте ви, слуги мої вірнії, такого чоловіка?

— А якого?

— Білого Івана, що під білим наметом живе.

— Та ні, не знаємо такого.

— Мусите знати, бо голови постинаю вам.

Всеньке птаство позліталось на раду. Лишень однієї птахи не було, саме тієї, котра має таке перо, що як запалити його, то де б та птаха не була в тій хвилі, а мусить прилетіти до свого пера. Запалив старець оте перо, і прилетіла птиця та й запитує у свого пана:

— Чому ти мене кликав?

— Чи відаєш ти такого чоловіка, старшого брата оцього парубка, того, що Іван Білий, під білим наметом живе?

— Як тут не відати? Я щойно від нього.

Сказав тоді старець:

— Слухайте ж, мої слуги! Візьміть сього чоловіка та занесіть туди.

А птахи й відказують:

— Приготуй же п’ятдесят бочок м’яса і п’ятдесят бочок меду, набий дичини, то ми його і доставимо до того місця.

Приготував старець то все, сів царевич зі своїм спорядженням на килимок, птахи підняли свою ношу та й полетіли. Всю дорогу кидав царевич шматки м’яса для птиць, а вони його все питали:

— Чи видно вже землю?

— Не видно.

Ще вище здіймалися вони і питали:

— Чи видно землю?

Наприкінці піднесли його так високо, що аж волосся на голові загорялося, і знов спитали:

— Глянь назад і наперед: чи видко вже землю?

Він розглянувся довкола і відповів їм:

– І ззаду вода, і спереду вода.

Що вони закричать, то він їм кидає шматки м’яса, і так без кінця, викидав геть усе, що мав. Наостаток, коли вони знов закричали, відрізав шмат м’яса зі своєї ноги і кинув їм.

Впустили вони його долі і говорять:

— Що ти кинув нам під кінець таке солодке?

Він злякався і не відповідає. А вони наполягають:

— Скажи, не бійся.

Признався він:

— Та я зі свого стегна вам відрізав м’ясця і кинув.

Плюнули вони йому тоді на рану, і загоїлася вона. Дивиться царевич — і спереду себе, і ззаду — стоїть він на острові, а на ньому білий кінь, хорт і сокіл. Нагадав він собі, як зяті вчили його свого лицарства. Перекинувся він вітром і схопив свого коня, понісся високо та впустив коня на березі, впав кінь і забився. Став плакати царевич, став його водою відливати і відлив-таки, втішився дуже, сів на коня та й поїхав. Прибув до свого брата Івана, котрий спав. А кінь Іванів, кінь богатирський, жар їв, хорт зайця поїдав, а сокіл качкою смакував. Одігнав царевич коня отого, свого коня приставив до жару, відігнав сокола і теж приставив свого. Сам ліг собі біля брата свого поспати. Прокинувся брат його Іван Білий і думає собі:

«Що се? Чий би то був кінь, і сокіл, і хорт? Адже мій кінь збоку стоїть, а чужий жар його їсть; мій хорт збоку, а чужий зайця їсть; мій сокіл збоку, а чужий качку їсть».

Подивився на свою постіль: лежить на ній якийсь прибулець. Від обурення схопив Іван Білий свій меч-самосіч і хотів спершу тому чоловікові голову відрубати, але ж роздумав собі: «Щось тут не так: коли б він був лихий чоловік, то відрубав би мені сплячому голову; значить, добрий то чоловік».

Став будити його:

— Встань, чоловіче. Для чого ти до мене зайшов?

Прокинувся царевич і відізвався:

— Я твій брат молодший, а ти мій брат старший, Іван Білий.

— Так, я Іван Білий.

Привіталися вони, як годиться, стали пити й гуляти. Аж тут приходить до Івана Білого лист: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на битву».

— Зараз іду, — відповів той.

Пішов Іван Білий під міст, став гострити свій меч-самосіч. І просить його брат-царевич, згадавши про свою непробивну сорочку:

— Давай, брате, піду я за тебе на ту битву. Подивишся, чи гідний я тобі брат.

— Куди, братику! Той змій з трьома головами посіче тебе на дрібен мак.

Тоді порадив йому брат:

— Ти, брате, всіх рубай, окрім того триголового змія. Його не руш.

Пішов царевич на бій і став рубати зміям голови, порубав геть усе військо, аж сам тяжко здивувався:

— Скільки ж я тисяч поклав?

Наліг на свого богатирського коня та й понісся.

А триголовий змій мчиться за ним, та тільки ніяк не наздожене, гора розступилася перед царевичем і сховала його від змія.

Повернувся молодець до свого брата і каже:

— Порубав усіх.

Аж через три дні знову приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на баталію!» Пішов Іван Білий гострити свій меч-самосіч, і знову просить його царевич:

— Давай, брате, піду я замість тебе на битву.

— Та ні, братику, отой змій з шістьма головами тебе точно