Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
П’єса «Брудні руки» порушує важливу проблему, — яка постає перед усіма людьми дії. Годерер, керівник пролетарської партії, вважає за потрібне об’єднатися з іншими політичними партіями проти вірогідних окупантів. Противники Годерера бажають передусім підтримати лінію своєї партії, навіть коли це перешкоджає корисній дії. Їхній керівник Гюго, молодий інтелігентний буржуа, видаючи себе за секретаря, іде до Годерера, щоб його вбити. Зрештою Гюго це Орест, але Орест у революційному світі, де треба брати до уваги інших і де ефектний жест є помилкою. Гюго не розуміє вимог партії, бо за природою він аристократ. Він ніколи не знав голоду. Він аматор. Гюго прийшов, можливо, з почуття гордості. В очах своїх товаришів «його вчинок був лише жестом». Він водночас відірваний від буржуазного класу, цінності якого відкинув, і від пролетаріату, який заперечує його власні. Погоджуючись на місію вбити Годерера, він сподівається знайти злагоду з самим собою. Його дружина Джессіка не приймає його всерйоз. Втім, чи серйозний він? Він грає комедії, комедію закоханого, комедію революціонера. Єдина людина розуміє його — це його майбутня жертва — Годерер.
Годерер прагне добитись результатів. Щоб досягти їх, він не вагається лавірувати, брехати. «Усі засоби прийнятні, якщо вони ефектні». Гюго боїться забруднити руки. Це думка факіра або ченця. Ніхто ніколи нічого не зробив, не забруднивши руки. Годерер справжній, солідний, дорослий. Гюго, як і Орест, — дитина. Його дружина Джессіка кидається в обійми Годерера, бо він принаймні справжній, справжній мужчина у плоті й крові. Гюго тричі стріляє в Годерера з револьвера. Це політичний злочин чи злочин з ревнощів? Його товариші повинні це знати, щоб вирішити — можна його виправдати чи слід вбити. Гюго кричить їм: «Я винний», що означає самогубство і, як усі його вчинки, є театральним жестом.
В очах Сартра, безумовно, як і в моїх, це Годерер, який має рацію. Брудні руки краще роблять свою справу, ніж ті, що у червоних рукавичках. «Треба робити свою справу, ось що. І це має зробити той, хто здатний на це». Як вважає Сартр, це колективна мораль пролетаріату, що протистоїть індивідуалістичній моралі молодого буржуа. Але він остерігається того, щоб п’єса висувала певну тезу, і має рацію, бо буржуазний драматург міг би протиставити мораль дії інтересам і пристрастям індивіда, і це було б такою самою драмою.
«Затворники з Альтони» — одна з найчудовіших п’єс Сартра, дивна, туманна, страшна. Один з синів промислового магната Альтони — в околицях Гамбурга — живе, замкнувшись у своїй кімнаті; його годує сестра; він ховається від усіх, бо божевільний. Саме його божевілля — сховище, втеча від власних думок, жахливих спогадів про війну, вбивства, за які він несе відповідальність. Батько хворий на рак горла і знає, що йому лишилося жити півроку. Усі нав’язливі ідеї Сартра блукають по цьому проклятому дому: кровозмішення, ненависть до батька, затворництво. Кімната, де пишномовно ораторствує божевільний, — щось на зразок готельного номера «За зачиненими дверима». Франц, який замкнувся у своїй кімнаті, досі певен, що Німеччина так і не підвелася з руїн поразки, що вона конає, що за тринадцять років вулиці її міст заросли травою. Раптом він осягає істину: Німеччина процвітає, як ніколи, сімейні підприємства працюють на повну потужність. Позбавлений свого безумства, він більше не може жити. Батько і син разом кінчають з собою у машині: самогубство буде закамуфльоване під нещасний випадок.
Сила драматургії Сартра у тому, що його п’єси «Брудні руки», «Затворники з Альтони» — це не п’єси «на тему», а трагедії, і, можливо, ми маємо право сказати, що вони виражають його трагедію.
Альбер Камю
[287]
З усіх сучасних письменників у нього, мабуть, найдивовижніша літературна доля. Зовсім ще молодим він став не «володарем дум» (цей вираз викликав у нього сміх), а живим дзеркалом цілого покоління. Читачі за рубежем прийняли його так прихильно, що він одержав Нобелівську премію у віці, коли інші марно мріють про Гонкурівську. Мені пригадується, як у 1946 році, коли я об’їздив обидві Америки, усі студенти розпитували мене про Сартра і Камю. На який же багаж спиралася ця всесвітня популярність? Невеликий роман «Сторонній», п’єса «Калігула» і кілька есе, у тому числі і «Міф про Сізіфа». Але у чому ж тоді причина? Та в тому, що Камю виразив тривожні здогадки молоді воєнного і повоєнного часу.
Альбер Камю народився в Алжірі. Людина сонця і радості, він дитиною зіткнувся із злиднями, підлітком — з війною. З роздумів його юності вийшов «Міф про Сізіфа», навічно засудженого богами вкочувати на вершину гори уламок скелі, звідки ця брила, через власну вагу, знову скочувалась униз. Цей міф — символ людського життя. Що виконуємо ми на землі, як не безнадійну роботу? Коли нам щастить з надзвичайним зусиллям підняти камінь на вершину, хвороба або війна знову скидають його до підніжжя, і, що б там не було, життя все одно закінчується смертю, завершальним падінням. Усвідомити безглуздість цієї суєти — значить зрозуміти абсурдність людської долі. У цьому світі, де немає надії, немає ілюзій, людина почуває себе «сторонньою».
Де ж вихід? Самогубство? Надія пережити себе завдяки своїй діяльності, своїм творінням? Ні. У момент, коли я вимовляю ці слова, тінь Камю примушує мене реально відчути, що я затиснутий між стінами абсурду. Так для чого писати? Навіщо ці відчайдушні зусилля, коли я приречений все одно завтра померти? Заради слави? Вона сумнівна, і, якщо випадково переживе мене, я про це все одно не дізнаюся. Самий тип суспільства, якому можуть бути цікаві твори такого роду, скороминущий, він зникне, як зникне коли-небудь і сама Земля. Так навіщо ж? Ми з дитинства живемо майбутнім. «Завтра… Пізніше… Виростеш — дізнаєшся». Але завтра — це могила. Одного чудового дня людина усвідомлює цей обман, і обурення, яке охоплює її при цьому, і є абсурдом.
Що ж пропонує Камю? Дитя сонця, він заперечує відчай. Майбутнього немає? Хай так, насолодимось сучасним. Стати спортсменом або поетом або тим і іншим водночас. Ідеал людини абсурду — насолода даною миттю. Сізіф усвідомлює свою тяжку долю, і у цій ясності свідомості —
