Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Бо для Ануя «чорних п’єс» є дві раси — багаті й бідні. Багаті не обов’язково злі. Але вони — поза життям, вони нічого не відають. Флоран — диво невимушеності, у нього і талант, і багатство. Він не має ніяких ран, що не загоюються. Терезі незатишно у цьому щасті. Вона зневажає своїх батьків і всіх, до них подібних, але їй нестерпне безтурботне розтринькування грошей багатими. Марно намагається вона звикнути до легкого життя. І вона кидає все і йде, маленька, жорстка і твереза, щоб зазнати удару від усього того, що існує в житті. Бідність невиліковна. Це не політичний протест, це моральне страждання. Бідняки Ануя не пропонують іншого суспільного ладу. Вони нігілісти. Світ влаштований погано, і виходу немає.
Може, і був би, коли б люди вміли забувати. Коли б Тереза могла стерти своє минуле, своє зганьблене дитинство, своїх мерзенних батьків, свого жалюгідного поклонника, у неї був би шанс, щоб їй посміхнулася доля. Але пам’ять так само невиліковна, як бідність. Ще одна нав’язлива ідея персонажів Ануя — жадоба змінити своє минуле. Людина, що втратила пам’ять, навіть не розуміє, як їй пощастило. (З цим, безперечно, пов’язане потрясіння Ануя, коли він уперше побачив «Зігфріда» Жіроду, історію людини, яка втратила пам’ять). «Мандрівник без багажу», Гастон, втратив пам’ять під час війни 1914–1918 років. Тепер через нього сперечаються чотириста сімей, бо в нього є пенсія і невеликі заощадження. Ціла зграя переслідувачів! Йому було так спокійно у притулку для інвалідів, він був звільнений від всепоглинаючого чудовиська — минулого, минулого, яке вже змінити не можна.
І ось якась дама-благодійниця привозить його в родину Рено, яка особливо настійно претендує на нього Для Рено Гастон — «наш маленький Жак». Поступово перед ним відхиляють завісу «спогадів дитинства», вони — жахливі. Усі свідчення підтверджують, що коли Гастон справді цей Жак, то він був розбещеним, жорстоким хлопчиськом. Домашнє вогнище, отруєне взаємною ненавистю, яке йому пропонують, лякає Гастона.
Якби не було жодних доказів, він просто відкинув би це жахливе минуле. І став би у такому разі єдиною людиною, якій доля подарувала можливість здійснити мрію кожного — почати з нуля. Але доказ існує. Валентина, колишня його коханка, роздерла йому колись спину шпилькою для капелюха. Залишившись наодинці у спальні, він скинув сорочку і подивився на свою спину. І справді, шрам на місці. Гастон тільки й думає, як вислизнути з цього проклятого середовища. Проте права на нього пред’являють також два чудернацьких англійці, котрі потребують племінника, який зник, щоб одержати спадщину. Чи згоден Гастон уособити цього племінника? Незнайома «піквікська»[297] родина, не отруєна пам’яттю, йому до смаку. Людина, що уникла своїх спогадів, обов’язків, ненависті, ран. У мандрівника немає багажу.
Є другий спосіб втекти від свого життя — це його переінакшити, створити іншу обстановку, вигадати для себе середовище, рідних, коротше — здійснити у реальному житті працю митця. Ануй любить такого роду вистави, театр у театрі, який приваблював також Шекспіра (комедіанти у «Гамлеті», «Сон літньої ночі»). Приклад цього — «Побачення у Санлі».
Жорж, одружений, має юну коханку Ізабель. Для неї (і для власної розваги) він вигадує собі батьків, кращого друга. У Санлі Жорж знімає на один вечір будинок, який має бути «його родовою домівкою», запрошує акторів, які зіграють роль його батьків. Коротше, він дав життя своїм мріям. В останній момент йому по телефону повідомляють, що у його справжньому домі скандал. Дружина погрожує розлученням, самогубством. Він змушений повернутися. Жорж їде, а Ізабель довідується від акторів про правду. Спроба Жоржа створити собі уявне щастя, вільне від соціального минулого і сучасного, успішна протягом першого акту, зазнає краху. Наприкінці п’єси справжня родина і друзі залишають Жоржа. Ізабель, щаслива, вигукує: «Вони пішли, Жорж! — Так, Ізабель. — Тепер ви вільні. — Так, Ізабель, я зможу бути вільним». Але він каже це таким тоном, що глядач розуміє: втеча буде короткою. Незабаром він повернеться до своїх. Коли він це зробить, п’єса рожева перетвориться на чорну. «Рожева п’єса — це мрія, яка здійснюється, п’єса чорна — це повернення до реальності», — пише Робер де Люппе.
«Побачення у Санлі» важливе з двох причин: по-перше, тут Ануй повертається до теми «Мандрівника без багажу», до теми людини, яка мріє втекти від свого минулого; і по-друге, ця п’єса показує, що драматург може собі дозволити найнеймовірніші фантазії. У театрі плащ Арлекіна, рампа, «червоно-золотий потік» — усе кричить глядачеві, що на три години він — поза реальним життям. «Гра кохання і випадку» не більш правдоподібна, ніж «Побачення у Санлі». Обидві п’єси — феєрії, створені фантазією одного з персонажів. У «Балі злодіїв», комедії-балеті, усі персонажі — спільники, бо всі вони учасники балу-маскараду, влаштованого злодіями.
«Еврідіка» — варіація на тему непорушності минулого. Тут для кохання немає ні класових, ні грошових перешкод. Орфей — син мандрівного музиканта, Еврідіка — дочка бідних акторів. Вони зустрічаються у вокзальному буфеті і закохуються одне в одного з першого погляду. Кохання їхнє прекрасне, воно осяває весь світ. Як і Левіну в «Анні Кареніній», коли він став женихом, Орфею раптом все здається надзвичайним і прекрасним. Це безумне кохання. Орфей кидає свого старого батька, Еврідіка — матір і трупу. У другому акті ми знаходимо їх у номері готелю, вони — коханці. Вони хотіли б, щоб їхнє кохання було чистим. Але як це важко! Є спогади. А спогади Еврідіки жахливі. Вона була коханкою мерзенного директора трупи, вона жила і з іншими. «Отже, коли ти, припустимо, у своєму житті бачив багато огидного, це все лишається в тобі?» Саме в цьому трагедія Еврідіки.
Кохання могло б зберегти саму довершеність лише в тому випадку, якби кожний з коханців відмовився від пізнання другого. Такий для Ануя зміст античного міфа. Марно прагнуть коханці бути єдиною плоттю. Чистота і довічний союз можливі лише у смерті — такий трагічний урок «Трістана та Ізольди», «Ромео і Джульєтти»,
