Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

«Непорозуміння», п’єса, написана 1942–1943 року, — інше борошно тих самих жнив. Мати і її дочка, живучи в будинку, віддаленому від інших, вбивають подорожніх, які в них зупиняються. Мати втомилася від такої кількості вбивств, дочка бунтує проти своєї долі — самотнього життя, позбавленого кохання. З’являється приїжджий. Це син Жан, який давно поїхав з дому, і його не пізнають. Жінки вбивають його, а потім з його паспорта дізнаються, що це був їхній син і брат.

Це непорозуміння, страшніше за злочин. «Персонажі, — пише Брізвіль, — залишаються на грані зізнання. Але хіба всі ми, разом з нашими друзями, нашими рідними, з усіма людьми не на грані зізнання? Так само, як ці дві жінки, ми не зробимо цього кроку. Ми помремо, як жили, у світі непорозумінь. Це п’єса безнадійна, написана в часи, атмосфера яких пояснювала цю безнадію. У ній бракує плоті. Її план був накреслений рукою майстра, але ідеї постають у вигляді абстрактних схем.

«Непорозуміння» належить до циклу абсурдних п’єс. Бунтуючий театр Камю являє собою те саме поле бою: це хвилююча, чуттєва п’єса «Справедливі», п’єса-демонстрація «Стан облоги». Фактично ця остання є інсценізацією «Чуми». Дія роману відбувалася в Орані у наші дні, дія п’єси розгортається у Кадіксі поза часом. Вона відверто символічна на зразок середньовічних мораліте і містерій, бо чума фігурує тут як персонаж. Я з сумом читав, що Камю віддавав перевагу цій п’єсі, як батько хворій дитині. Він хотів тут реалізувати ідею театру, де роль видовищного ряду переважала б роль діалогу. Само по собі це не було неможливим, і навіть втілення абстрактних понять іноді досягалося, серед інших це вдавалося Лопе де Вега[292]. Але я був присутній на генеральній репетиції «Стану облоги» і побачив тупу байдужість публіки. Текст не привернув уваги глядача, думка не перетинала рампу.

Камю не терпів, коли в ньому бачили проповідника моралі, індивідуальної або соціальної. «Я не доброчесний», — твердив він. І я вважаю, йому справді були притаманні деякі «гріхи». На щастя. Великий митець — це передусім великий життєлюб. Камю занотував у своїй «Записній книжці» чотири умови щастя, як їх розумів Едгар По: 1 — жити на природі, 2 — бути коханим, 3 — відмовитись від честолюбних задумів, 4 —творити. Програма добра, і, як мені здається, Камю їй слідував. Його шанували і засуджували. «Я починаю звільнятися від чутливості до чужих суджень про себе», — сказано у «Записній книжці». Творча спадщина Камю надзвичайна щодо своєї цільності і чистоти форми. Він був великим класиком і в той же час митцем сучасним, тісно пов’язаним із своєю епохою. І він лишається прикладом письменника, який ніколи не капітулював.

Жан Ануй

[293]

«Справа честі драматурга, — говорить Жан Ануй, — постачати п’єси. Передусім ми повинні думати про те, що акторам треба щовечора грати для публіки, яка приходить у театр, щоб забути про свої злигодні і смерть. А якщо одна з них виявиться раптом шедевром, — що ж, тим краще!» Отже, передусім — театральний ремісник, подібний до Мольєра, подібний до Шекспіра. Він не пише, як Сартр, заради того, щоб викласти свої метафізичні або політичні погляди, ангажуватися. Безумовно, як і кожний митець, він накладає на твір свою печатку. Спочатку його переслідує ідея первозданної чистоти дитинства, яку псує бідність і спричинені цією бідністю компроміси. Пізніше його герої прийдуть до згоди з життям і приймуть, не без великих зусиль, світ таким, який він є. Одні знайдуть порятунок у фантазії, в ілюзії, інші — у співчутті. Щось зближує Ануя з Маріво, щось з грецькою трагедією, щось, нарешті, з бульварним театром. Він чудово володіє всіма нитями фаху і жодну з них не зневажає. Їхнє переплетіння, однак, оригінальне, стиль — поетичний і розмовний. «Куплети» Ануя написані по-іншому, але рукою аж ніяк не менш твердою, ніж у Мюссе або Жіроду.

У дванадцять років Ануй починав писати віршовані п’єси, але не закінчував їх; з п’ятнадцяти читав Шоу, Клоделя, Піранделло. З Жуве він не знайшов спільної мови і незабаром покинув його. Але Жуве відкрив йому театр Жіроду. Ануй описав, як схвилювала його гра Жуве, який виконував 1928 року Зігфріда[294]. Жіроду навчив Жана Ануя театральної мови — «мови поетичної і штучної, більш справжньої, ніж стенографічний запис розмови». Через чотири роки у «Театр де л’Евр» була зіграна перша п’єса Ануя «Горностай».

«Горностай», власне кажучи, п’єса, де, коли змінити обставини, авторові самому могла б належати роль «роздратованої молодої людини» — Франца. Це чорна-пречорна п’єса, де вперше виступає одна з основних тем творчості Ануя: прокляття бідності. Ця перша п’єса зовсім не в дусі Жіроду, вона не позбавлена сили, але надто прямолінійна, їй не вистачає поетичного світла. У 1937 році знайомство з двома визначними режисерами — Пітоєвим, який ставить «Мандрівника без багажу» і в наступному сезоні «Дикунку», а також Барсаком[295], що створив виставу за «Балом злодіїв», — остаточно робить з Ануя справжнього драматурга, тобто людину, причетну до «таємниць» сцени. Видатні режисери нашої епохи у буквальному розумінні слова «створили» відомих драматургів. Без Жуве безперечно не було б Жіроду.

Після «Дикунки» Ануй, ще зовсім молодий, був визнаний одним з провідних майстрів сучасного театру, і п’єси його не сходили зі сцени. Видаючи їх (а вони прекрасно витримують випробування читанням), він поділить свої п’єси на «чорні» — ті, де відчутна песимістична філософія життя; «рожеві», де, незважаючи на «чорноту» людей, комедія закінчується прийняттям життя з посмішкою або покорою; «блискучі», де перемагає фантазія, п’єси «скрипучі», гіркі, блазенські і важкі, і, нарешті «костюмні», де історія вбирає у себе вічні почуття; це «Жайворонок» (Жанна д’Арк), «Бекет, або Честь божа», «Торжище шахраїв», тобто парад ганебних зрад після повернення Наполеона з Ельби, Ватерлоо і Другої реставрації[296].

Поль Вандромм у своїй прекрасній передмові до «Театру» Жана Ануя цілком справедливо зазначив, що ця остання п’єса, не лишаючи жодних ілюзій, «свідчить, що час захоплюючих комедій, блиску заради блиску відійшов у минуле. Життя багато чого навчило Жана Ануя, і передусім того, що не слід обманюватись ні в чому: ні у своєму обуренні, ні в безмірності надій, ні в людях». Театр Жана Ануя і в той же час його філософія поступово еволюціонували до свого роду всепрощення, яке нагадує, хоч і в зовсім іншому регістрі, всепрощення Жіроду.

Перший погляд на світ у театрі Ануя дуже похмурий. Ніщо так не принижує, ніщо так безжально не вириває юну істоту з раю дитинства, як