Книга пригод 3 - Хайміто фон Додерер

— Ні, ні, нічого ви з мене не витягнете, поки я не буду готовий, — сказав я посміхаючись. — А тепер, інспекторе, кожен із нас повинен узятись до своєї роботи. Якби ви змогли завітати сюди до мене десь ополудні…

Аж тут ураз виникла величезна перешкода для продовження нашої розмови; це було початком кінця справи про вбивство Макферсона.

Надвірні двері будинку розчахнулися, в передпокої почулися важкі кроки, і до кімнати, похитуючись, вбіг Йен Мердок — блідий, скуйовджений, в безладно й дико розшарпаному одязі. Аби не впасти, він чіплявся за меблі своїми кістлявими пальцями.

— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, важко впав на канапу.

Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекхерст — простоволосий, задиханий, майже в такій самій нестямі, як і його супутник.

— Так, так, швидше бренді! — вигукнув він. — Мердок ось-ось помре! Усе, що я зміг для нього зробити, — це притягти сюди. По дорозі він двічі втрачав свідомість.

Півсклянки чистого бренді спричинились до чудесної зміни в стані Мердока. Він підвівся на одній руці й скинув з пліч піджак.

— Благаю! — закричав він. — Олії, опію, морфію! Чого-небудь, щоб утамувати цей біль!

Ми з інспектором мимоволі зойкнули. На голому плечі Мердока перехрещувались, утворюючи сітку, такі самі дивні запалені рубці, які були на тілі покійного Фіцроя Макферсона.

Біль, очевидно, був жахливий і не тільки в плечі, бо потерпілий то на якийсь час переставав дихати, і обличчя його чорніло, то, гучно схлипуючи, втягував у себе повітря й хапався за серце; з лоба в нього котився рясний піт. Він міг померти будь-якої миті. Але ми вливали йому в рот ще й ще бренді, і з кожним ковтком він повертався до життя. Тампони з вати, вмочені в оливкову олію, здавалось, трохи вгамовували нестерпний біль. Нарешті голова його важко впала на подушку. Виснажене тіло жадало спочинку. Цей стан чи то напівсну, чи то напівзабуття був для нього, в усякому разі, порятунком від болю.

Розпитувати Мердока було неможливо, та коли ми переконались, що небезпека минула, Стекхерст обернувся до мене.

— Що це таке, Холмсе?! — вигукнув він. — Що це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на березі. В тому самому місці, де спостигла смерть бідолашного Макферсона. Якби Мердок мав таке ж кволе серце, його б уже не було серед живих. Поки я тягнув його, мені не раз здавалося, що він уже мертвий. До школи було надто далеко, тож я й подався до вас.

— Ви бачили його на березі?

— Я йшов по краю кручі, коли почув його крик. Він стояв біля самісінької води, хитаючись, наче п'яний. Я збіг униз, накинув на нього дещо з одягу й витягнув нагору. Заради всього святого, Холмсе, зробіть усе можливе, не пошкодуйте сил, аби звільнити наші місця від цього прокляття, бо жити тут стає нестерпно. Чи ви з усією вашою світовою славою нічого не можете для нас зробити?

— Гадаю, що можу, Стекхерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, теж. Зараз ми побачимо, чи не вдасться нам віддати вбивцю до ваших рук.

Полишивши Мердока турботам моєї економки, ми втрьох спустилися до фатальної лагуни. На рині маленькою купкою лежали рушники й одяг потерпілого. Я повільно йшов понад самісінькою водою, мої супутники вервечкою ступали за мною. Більша частина лагуни була зовсім мілка, і тільки під скелею, де утворився водорий, глибина сягала чотирьох-п'яти футів. Саме тут, у цьому чудовому прозоро-зеленому й чистому, мов кришталь, басейні, охоче купалися люди. Між підніжжям скелі й водою майже рівною лінією лежав ряд каміння, по ньому я й просувався вперед, пильно вдивляючись у воду. Я підійшов до найглибшого й найспокійнішого місця, коли мої очі нарешті побачили те, що шукали, і в мене вихопився переможний вигук.

— Ціанея! — закричав я. — Ціанея! Ось вона, «лев'яча грива»!

Дивна річ, на яку я показував, справді була схожа на чималий сплутаний клубок, видертий з лев'ячої гриви. На глибині трьох футів під водою на кам'янистому виступі розляглася дивовижна волохата істота, що коливалась і тремтіла, а в її довгих жовтих торочках видніли срібні ниті. Вона пульсувала, повільно й важко розширюючись і скорочуючись.

— Досить вона накоїла лиха. Тепер їй кінець! — вигукнув я. — Допоможіть мені, Стекхерсте! Знищімо вбивцю!

Над підводним виступом, де знайшла притулок ціанея, лежала чимала кам'яна брила, і ми з Стекхерстом заходились штовхати її, аж поки вона звалилась у воду, знявши величезний фонтан бризок. Коли брижі вляглися, ми побачили, що каменюка впала на підводний виступ. Обвислий краєчок жовтої оболонки, витинаючись з-під каменя, показав нам, що наша жертва знаходиться під ним. Звідти сочилася густа масляниста каламуть, забруднюючи воду навколо й повільно підіймаючись на поверхню.

— Нічого не можу второпати! — вигукнув інспектор. — Що ж це було, містере Холмсе? Я народився й виріс у цих місцях, але ніколи не бачив нічого подібного. Такого в Суссексі не водиться.

— На щастя для Суссекса, — зауважив я. — Її сюди занесло, мабуть, південно-західним штормом. Ходімо до мене, я познайомлю вас обох із жахливою пригодою одного чоловіка, який мав усі підстави назавжди запам'ятати свою власну зустріч з такою морською небезпекою.

Коли ми повернулися в мій кабінет, то побачили: Мердок настільки оговтався, що може сидіти. Він іще не зовсім прийшов до тями і час від часу здригався від болю. Затинаючись, він сказав, що пам'ятає тільки, як усе його тіло раптом пройняв жахливий біль і як він насилу виповз на берег.

— Ось книжка, — мовив я, взявши маленький томик, — яка першою пролила трохи світла на те, що навіки могло залишитися в темряві. Називається вона «На суходолі й на морі»; написав її знаменитий спостерігач природи Дж. Дж. Вуд. Він сам мало не загинув від зустрічі з цим мерзенним створінням, тож пише з цілковитим знанням справи. Повна латинська назва цієї лиходійки Cyanea capillata; вона так само небезпечна для життя, як кобра, тільки укус цієї змії не такий болючий. Дозвольте мені зачитати вам короткий уривок:

«Якщо купальнику трапиться побачити нещільну округлу масу коричнево-жовтих плівок і волокон, щось дуже схоже на жмут шерсті з лев'ячої гриви й смужок срібного паперу, нехай стережеться. Це страшна жалюча Cyanea capillata».

Неможливо докладніше змалювати нашу згубну знайому!

Далі автор розповідає про власну зустріч з ціанеєю, коли він купався на березі графства Кент. Він з'ясував, що ця істота розпускає майже невидимі ниті на відстань в п'ятдесят футів і що кожному, хто опиниться в такому радіусі від її основного тіла, загрожує смерть. Навіть