Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

Щоб змінити лад життя, який існує, людині треба насамперед вирватися із зачарованого кола притаманних цьому ладові стереотипних уявлень про щастя, про сенс і мету своєї діяльності, подолати інерцію задурманювання себе «облудними віруваннями релігії або науки і, головне, безустанною самовдоволеною працею над справами, які не виправдовує їхня совість…» У тому й полягає суть «нероблення» Толстого — нероблення не в буквальному, не в буденному, а у філософсько-етичному значенні.

Саме так витлумачене толстовське «нероблення» близьке, ба, суттю, ідентичне, сковородинівському «неробству». Повернімося ще раз до міркувань філософа зі згадуваного щойно листа до А. Карпова. «Достеменно, — розвиває Сковорода свої думки про „ангельский хліб неробства“, який він „любить… понад усе“ й про який „денно й нощно печеться“ в пустелі, — що неробство важче гір Кавказьких. Але хіба тільки й того людині, щоб продавати, купувати, одружуватись, посягати, воювати, позиватися, кравцювати, будуватися, ловити звіра?.. Чи лише тут наше серце завжди невиступне?.. Ось тут відразу постає причина нашої убогості: ми, втомившись серцем у нажиток світу і в море тілесних потреб, не маємо часу ввійти всередину себе, очистити і полікувати пані тіла нашого — нашу душу. Забули ми самих себе за несхитним рабом нашим — невірним тілом, день і ніч піклуючись про нього» (II, 354–355).

Хто наважиться відчитати тут виправдання звичайного неробства, лінощів (адже, зауважмо, «неробство» Сковороди «важче гір Кавказьких»)? Мовиться ж бо зовсім про інше — про надання переваги «внутрішній», душевній діяльності, спрямованій на самопізнання і самовдосконалення, перед діяльністю «зовнішньою», підпорядкованою лише досягненню ситості, матеріального задоволення; це — своєрідний вияв антиутилітаристського пафосу, який переймає етичну програму Сковороди, пізніше він відлуниться в творах Гоголя, Достоєвського, у філософії Памфіла Юркевича і — чи не найвиразніше й найгостріше — в міркуваннях Толстого.)

Попильнуй пізнати себе, звертається Сковорода до людини, до кожного з нас, попильнуй і поможись розгадати свою природу: чи визначено тобі бути землеробом, а чи вояком, ремісником чи купцем, чи народився ти «до медицини, до піктури, до архітектури, до книгочитання» (І, 421), або до богослов’я, або до будь-якого іншого заняття, — і природа розпалить у тобі бажання цього «спорідненого» діла, а «бажання… прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина». «Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою» (І, 419).

Який же він все-таки наївний, наш мудрий Сковорода! Йому видається, йому хочеться вірити, що подолати несправедливий розподіл праці, який суперечить людським бажанням і нахилам, цілком можливо й зрештою не так і важко, треба лише замінити його розподілом «природним», закоріненим у самій «натурі»; що важать не соціально-економічні чинники, котрі визначають розподіл праці, а виїмково її, праці як такої, моральний сенс; що неробство, пересит, лінощі душі й інші ненавиджені ним хиби людські зникнуть самі собою, бідність не буде бідністю, якщо кожен навчиться чесно, «старанно» й радісно робити те діло, яке визначено йому первісно, від природи. Він навіть не помічає, що тим самим людина праці, суттю, позбавляється свободи вибору («Нехай ніхто не думає, що від нашої волі залежить вибрання статі чи посади», І, 420), стає фатально приреченою на роль гвинтика у суспільному механізмі — для повного задоволення «вовків-пастухів» та «ведмедів-ченців»…

Цей неусвідомлений, стихійний, «наївний» консерватизм чітко виявлений у «Букварі миру», в розділі, який названо «Природженість до землеробства». Коли один з учасників діалогу, Афанасій, зізнається в своєму нахилі до землеробства, інший із співрозмовників, Логвин, переконано пояснює йому: «Ти до цього народився тому, що інші до іншого, а вони до іншого народжені тому, що ти до цього. Це Боже Царство: не сперечайся. Берися орати землю, заготовлювати харч для людей і худоби, водити череди чи бджоли, чи що звелить тобі твій Господь. Цього чекає від тебе твоя вітчизна» (І, 438). І ніхто, в тому числі й Григорій — alter ego автора, не втручається, не вважає за потрібне нагадати Логвинові, що все-таки не безпосередньо сам Господь, а пан велить кріпакові орати землю, і що не «вітчизна», а передовсім отой самий пан забирає собі плоди цієї праці. Що ж, виходить, така його, пана, «природа», таке його «споріднене» діло: «не сперечайся».

(Тут знову згадаємо сумнозвісний лист Гоголя «Російський поміщик» з «Вибраних місць із листування з друзями», де він напучує приятеля, щоб той зібрав своїх селян і втокмачив їм, що «поміщик ти над ними не тому, щоб тобі хотілося володарювати й бути поміщиком, але тому що ти вже є поміщик, що ти народився поміщиком, що покарає тебе Бог, якби ти проміняв це звання на інше, тому що всякий мусить служити Богові на своєму місці, а не на чужому, так само як і вони, народившись під владою, повинні скорятися тій самій владі, під якою народились, тому що немає влади, котра була б не від Бога»).

Отже: «…Не сперечайся», — суворо перестерігає Афанасія Логвин; утім, той і не сперечається. Як не сперечається, приміром, Бджола з байки «Бджола та Шершень». Авторові симпатії тут не викликають сумніву: працелюбна Бджола постає ідеальним взірцем самовідданого виконання свого життєвого призначення, вона — «герб мудрого чоловіка, який у спорідненій праці трудиться»; Шершень же, цей «поважний дурень», — «образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого й народжені на те, щоб їсти і таке інше». Долі Бджоли ніхто не позаздрить. За її тяжку, корисну людям працю ті самі люди їй «часто шкодять, приносячи замість винагороди смерть». Однак Бджола не нарікає на свою долю, вона приймає її як щось невідверненне: «До цього ми народжені й будемо такі, доки не помремо». Так уже їй визначено природою — вічно трудитися, задовольняючись лише солодкістю самого процесу праці, але не здобутого нею меду, та ще усвідомленням того, що вона живе згідно з «натурою». За Сковородою, саме це і є джерело щастя. «Солодкі… труд тілесний, терпіння тіла й навіть смерть, коли душа, володарка людини, насолоджується спорідненою собі працею. Треба чи так жити, а чи вмерти». А Шершень все життя буде, не працюючи, «купатись у багатстві», але при цьому