Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Сьогоднішньому читачеві може видатися, що вся оця «пря» є не щось інше, як чиста схоластика, специфічно богословські дебати. А тимчасом для Сковороди рай і пекло — наразі поняття алегоричні, данина традиційній книжності. Насправді він заклопотаний справами суто земними, людськими. В суперечці з темними силами для нього важливими є не словесні формули, не термінологічна гра, не мудрації витонченого розуму, він захищає істину, наповнену великим філософсько-практичним, гуманістичним сенсом, істину не просто відкриту ним, але вистраждану, глибоко особистісну.
Тому Сковорода (або близькі йому персонажі його творів) такий нестямно непримиримий, такий безкомпромісний у ствердженні нинішніх своїх поглядів. Коли Біс закликає Варсаву припинити «високо буяти» й «обцілувати» загальноприйняту точку зору, «одвіку відому в народі», не наводити хулу «на всі академії, на всі школи і на всі їхні книги», той гнівно відкидає навіть натяк на найменшу поступку. Ніщо не може примусити Варсаву віддати перевагу «стерву перед перепелами» (II, 90), брехні перед істиною. Коли Наєман, головний персонаж діалогу «Бесіда, названа двоє, про те, що легко бути блаженним», звертається до одного із співрозмовників, Фарри: «…Хто посіяв тобі це лукаве насіння, наче важко бути блаженним? …О, хай прилипне язик до їхньої гортані!» (І, 274), — чуємо, як кипить пристрасть й обурення автора, який і сам колись спробував був на смак оте «лукаве насіння»…
Його колишній погляд на щастя заводив на слизьке: людина, суттю, виявлялася безсилою перед завальними, нездоланними труднощами, тож щастя перетворювалося на утопію, міраж. Та все постає в іншому світлі нині, коли філософу стало ясно, що «потрібність не трудна». Це дає надію, відкриває шлях до майбутнього. Щастя стає можливим, досяжним, і не десь інде, а тут, на цій грішній землі, де так часто справляють свій шабаш несправедливість, беззаконня, багатоликі низькі пристрасті. Й не коли-небудь, у вічному житті, а наразі, у цьому бурхливому, жорстокому віці. Й не для кого-небудь обраного, не для абстрактного жителя небесного, а для найзвичайнішої людини, для кожного з нас, аби лишень він збагнув і до кінця повірив, що щастя залежить од нього самого — «недалеко воно. Близько воно. У серці і в душі твоїй» (І, 141).
Так виникає в сковородинівській етиці мотив «волі».
Пізніше це поняття стане приводом для кривотлумачень. Безсовісні критики намагатимуться потрактувати його як синонім «свободи», а оскільки філософ ставиться до «волі» не надто позитивно, йому присудять наліпку мракобіса, ворога свободи. Згадаймо, що М. Костомаров, відкидаючи подібні безглузді звинувачення, звертав увагу на те, що Сковорода виступає не проти волі як свободи, а проти «злої волі».
Справді, з діалогу «Суперечка Біса з Варсавою» цілком очевидно, що Сковорода має на увазі ту «волю», яка, суттю, означає або безвольність людини перед спокусами й звабами, або свавілля її в задоволенні низьких бажань, встидних нахилів, «життєвих похотей і плотських насолод» (II, 100). І те і те не приносить нічого, крім нещастя, вкидає людину в пекло фізичних і душевних мук, запізнілого каяття.
Ця постава Сковороди склалася вочевидь не без впливу ранньохристиянської філософської думки. Він, зосібна, спирається на авторитет Авґустина, одного з найвидатніших представників західної (латинської) патристики. М. Ковалинський не згадує Авґустина поміж улюблених авторів свого вчителя, проте сам Сковорода у трактаті «Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова» разом з тими християнськими авторами, «посланиками від поради Божої» (II, 36), що їх він вважає своїми «наставниками», називає Авґустина. Немає сумніву, що йому відомі були твори цього релігійного мисленника й письменника порубіжжя IV–V століть. Напевно він був знайомий зі знаменитою «Сповіддю», приступною для нього, котрий досконало володів латиною, і в ориґіналі, й у російському перекладі, який вийшов 1733 року.
На Сковороду не міг не справити величезного враження цей твір, автор якого з безпрецедентною для його доби відвертістю та глибиною психологічного самоаналізу розкриває суперечливість людської натури, показує діалектику розвитку й становлення особистості як процесу контроверсійного, не вільного від сумнівів, душевних мук, помилок, поступок звабам, а часами й падінь на «дно безодні»[218]. Мотив «безодні» привертає осібну увагу автора «Сповіді», який пов’язує з ним уявлення про складність і невичерпність душевного світу людини. Він глибоко замислюється над сенсом слів Давидових із 41-го псалма «Безодня кличе до безодні…». «Якщо безодня є щось глибоке, — зауважує Авґустин, — то хіба серце людське не безодня? Що є глибше від цієї безодні?»[219].
Сковорода так само звертається до того ж 41-го псалма, ним навіяна пісня 11-та із «Саду божественних пісень» («Годі прірви океану…»), на що прямо вказано в мотто. Часто зустрічаємо в нього й порівняння серця з безоднею. Саме «нечиста сердечна безодня» (II, 100), це осердя «злої волі», філософ розглядає як головну й найнебезпечнішу перешкоду на шляху людини до щастя. В пісні 28-й, маючи на увазі судження Авґустина про співвідношення між свободною волею людини й «пекельною безоднею» зла (таких місць чимало у «Сповіді» та в інших його творах), Сковорода пише:
Правду Авґустин трима: аду не було й нема. Пекло — воля твоя клята, Воля наша пічка ада, Заріж волю ту, тьму — і ні пекла, ані мук. Воле! О неситий ад! Трута ти, а всі — то ядь.
