Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

4-й мовиться про неуникні труднощі на шляху до «премудрості», до щастя. А от якими словами відкривається вступ до лекції, названий «Перед дверима»: «Хвала ж блаженному Богові, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним». Прикладаючи цю загальну тезу до поняття щастя, Сковорода висновує: «…Щастя, як річ найнеобхідніша з необхідного, завжди і всюди дається дурно» (І, 140), тому воно є найлегшим з легкого. Арґументи філософа розгортаються в уже знайомому нам напрямку — до думки про те, що щастя не відгороджене від нас ні далекою відстанню, ні бар’єрами часу, ні неподоланними перешкодами. «Що б було тоді, коли б щастя, найпотрібніше й наймиліше для всіх, залежало б від місця, часу, плоті та крові? Скажу ясніше: що було б тоді, коли б Бог поклав щастя в Америці, чи на Канарських островах, чи в азійському Єрусалимі, чи в царських палацах, чи в Соломоновім віці, чи в багатстві, чи в пустелі, чи в чині, чи в науках, чи в здоров’ї?.. Тоді б щастя наше і ми б з ним були б бідні. Хто міг би дістатися до тих місць? Чи ж можливо народитись усім в одному якомусь часі? Як же поміститися в однім чині та статі? Чи ж бо то щастя затверджено на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Важке й неможливе. Хвала ж блаженному Богові, що важке зробив непотрібним» (І, 140). Знову й знову філософ перестерігає: «…Все, що біжить од тебе геть, знай, — чуже, й не вважай його за своє, все те чудне і зайве. Нащо воно тобі? Тим-то воно й важке. Ніколи б воно не пішло від тебе, коли б було необхідне». А що ж слід визнати потрібним для людини? Річ ясна: «Те, що найлегше» (І, 140, 141). Ось чому й легко бути щасливим…

Що це — в одному творі дві взаємовиключальні тези? Справа в тому, що «Вступні двері» створювалося Сковородою, як пам’ятаємо, наприкінці 60-х років, коли він починав свою педагогічну діяльність у Додаткових класах Харківського колеґіуму. «Обновлено» ж їх було, про що свідчить авторова примітка, року 1789-го; на той час підхід філософа до проблеми людського щастя докорінно змінився, і це відбилося у наново написаній передмові — «Перед дверима». Отже, наявність у тексті різнотлумачень пояснюється просто. Важче відповісти на запитання, чому автор не усунув їх у процесі «обновлення»?

Поворотним пунктом в еволюції поглядів Сковороди на «потрібне» й «трудне», а тим самим на проблему щастя, слід, імовірно, вважати 1769 рік. Не більше року минуло, як було написано «Вступні двері», а в «Наркісі» з’являється цілком новий для філософа мотив: «Подяка… блаженному Богові. Це є невимовна його милість і влада, що зробила безкорисне неможливим, а можливе корисним» (1,153).

Причини такої сутнісної переакцентації треба шукати в тих глибоких змінах, що відбулися в способі життя й слідом у всьому світовідчуванні Сковороди. Позаду лишилися роки блукань, багатолітні пошуки свого місця в житті, молода пожадливість до пізнання нових країв, нових людей, нових для нього наук; честолюбні творчі плани й надії; педагогічні студії, спілкування з молодими друзями, учнями, щира віра у виховавчу силу мудрого слова й доброго прикладу; гіркі уроки нерозуміння, несправедливості, олжі, підступів, виснажлива боротьба із заздрисниками та наклепниками… Вся поезія і проза життя спрямовувала душевну, інтелектуальну енергію Сковороди переважно на повсякденне, практичне, на питання морально-«поведінкові», вчила філософії переважно прагматичній, мудрості життьовій, істинам найпростішим. Попереду відкривався етап зовсім новий — етап не мандрів, а «духовного мандрівництва», пошуків не для себе, а самого себе, етап спокійного, виваженого, звільненого від суєти й щоденного «лиха свого», етап підбиття підсумків, осягнення пережитого, побаченого, пізнаного, його критичного аналізу й перегляду, становлення — на новому рівні мисленнєвої зрілості — узагальнених філософсько-етичних концепцій.

Крутий злам в евдемоністичних поглядах Сковороди не випадково збігається з написанням «Наркіса»: саме тут ним уперше сформульовано думки (слідом їх повторено в «Асхані», і далі вони постійно варіюватимуться в інших творах) про двоїстість людської природи, думки, що склали філософське підґрунтя його нового потрактування щастя.

Суть цих думок, коротко сказавши, така. Виходячи зі своїх уявлень про «дві натури» й «три світи» (макрокосм — великий світ, всесвіт; мікрокосм — малий світ, людина; символічний світ — Біблія), Сковорода доходить висновку, що людина складається з двох натур, видимої та невидимої. Перша — це зовнішня оболонка, земне тіло, тлінна плоть, друга — внутрішня сутність, вічний дух, божественне начало. Діалектика полягає в тому, що в людині обидві натури й поєднані між собою, і водночас автономні. При цьому — що для Сковороди є найголовнішим — істинна людина це якраз його невидима натура, дух, а натура видима, плоть, тіло то лише тінь істинної людини, «тінь безбутня», тобто така, що не має власного буття. Про це вже йшлося повище, у розправі діалогу «Наркіс». Варто нагадати лишень, як пояснює суть справи Друг, котрий висловлює авторову поставу. «Ти сон істинної твоєї людини, — втовкмачує він Луці. — Ти риза, а він (вона? — Ю. Б.) тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти-бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує, о пороху і ніщо!» (І, 159).

Був час, коли Сковороді, як багатьом і багатьом навкруж, здавалося, що людині неймовірно важко задовольнити свої запити й потреби, щоб тим самим стати щасливою. Тепер він збагнув, що це стосується лише запитів тіла, котрі, річ ясна, неможливо цілковито іґнорувати («Важко зодягти й живити тіло, але потрібно і не можна без цього», І, 355), однак жодною мірою не слід й абсолютизувати, обожествляти. Тимчасом люди, коли йдеться про їхні плотські бажання, на диво енергійні й меткі, але мало дбають про потреби духовні, забувають заглядати у свої «сердечні печери», не прагнуть пізнати самих себе, свої правдиві, а не позірні потреби. А це ж, врешті-решт, так просто й приступно, так легко, бо той, хто знає себе і вміє керувати своїми бажаннями, вже не залежить ні від кого, ні від чого. Його щастя в його власних руках.

Легкість досягнення блага є, таким чином,