Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

Навіть здоров’я, це подароване долею благо, таке важливе й жадане для кожного з нас, — навіть воно ще далеко не все вирішує в житті людини. Що сказати тоді про багатьох і багатьох хворих, перестарілих, «усіх, хто народжений з нескладним тілом»? Невже «премилосердна й дбала матір наша натура зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою» (І, 332)? А достатки, розкіш, пересит? «До яких тільки пороків не призводить здоров’я з багатством! Цілі республіки пропали через це. Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя? …Чи не бачиш і тепер, як багатьох людей багатство пожерло, наче повінь всесвітнього потопу, а душі їхні надмірними вигадками з’їдають самі себе, як млинове каміння, крутячись без зерна?» (І, 332–333).

Звичайний здоровий глузд, якщо його не затуманило фальшивими звабами світу цього, підказує, що «є межа, риска і край геть-но усіх бажань і намірів» (І, 338), що невгамовний «дух неситий», суєтне прагнення мати все, бути всім і перебувати всюди не відкривають шлях до щастя, заводять у глухий кут. «Не можна усім бути багатими або чиновниками, дужими або гарними, чи можуть усі поміститись у Франції, чи можуть усі народитися в один час? Аж ніяк не можна! Бачите, що справжнє щастя не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славному часі, не у високих науках (тему науки далі розвине в розмові Логвин, до його суджень ми ще повернемося. — Ю. Б.), не у щедрому багатстві» (І, 334).

Лихоманкова, спустошлива для душі гонитва за химерами, за позірними вартостями, сліпе схиляння перед фальшивими кумирами — правдива драма людини. «Безрозумний чоловік із лихою жінкою йде геть із дому свого, шукає щастя поза собою, блукає по всіляких краях, дістає блискуче ім’я, обвішується світлою одежею, притягує різноманітну потолоч золотої монети та срібного посуду, віднаходить друзів і товаришів свого безумства, щоб занести в душу промінь блаженного світила і світлого блаженства… Чи ж є світло? Дивляться — немає нічого…» Найстрашніше те, що подібне божевілля охоплює не одну якусь людину, яка заблукала, збилася з пантелику, втратила життєву ціль. Воно є тотальним, всеохопним, це божевілля. Ятриста сверблячка шалених та безглуздих перегонів — хвороба вселюдська. «Поглянь тепер на хвильливе море, на сум’ятну юрбу людей у будь-якому часі, країні чи статті, що зветься мир, або світ. Чого він тільки не робить? Воюється, по судах тягається, чинить підступи, печеться, затівки лаштує, будує, руйнує, сумує, піниться… Чи є світло? Дивляться — немає нічого» (І, 336).

Одначе куди ж кличе нас сам філософ? Що він пропонує замість того, що заперечує? Невже всього лишень гіркий висновок про марність наших надій і зусиль? Невже духовну капітуляцію, відмову від ідеалу, неплідний, як біблійна смоква, скептицизм, крах віри в можливість щастя?

Ні, гуманізм Сковороди з цим несумісний. Відповідь філософа зовсім інша. Якщо «щастя нема на землі, щастя нема і в небі», то треба, доходить він висновку в пісні 21-шій, шукати його «вище небес та гір», у сфері чистих моральних помислів, у звільненні від тваринних бажань, дрібних спонук, від усякої марноти марнот. Лише тому відкриється істинне щастя, хто зможе відмовитися від примітивного, брутального уявлення про нього, хто збагне, що щастя — не «речовий» подарунок долі, який можна зважити, зміряти, помацати, спробувати на смак; воно — в душі людини.

Перстом мене не торкай, бо так не пізнаєш. Зовні мене не шукай, бо не відшукаєш, —

у цьому парадоксі криється нетривіальна життєва мудрість, котра протистоїть життьовій «черевній» філософії, простолінійній логіці буденної свідомості.

       В серця свого глянь печери! Глагол у нутрі твоїм, веселий будеш з ним! —

каже Сковорода в іншій пісні, 28-ій.

Придивись в нутро тобі: друга знайдеш у собі,        Стрінеш там ти іншу волю,        Стрінеш в злій блаженну долю…

Показовим щодо цього є листування Сковороди з М. Ковалинським. У листах початку 60-х років філософ наполегливо намагається прищепити молодому другові ті моральні засади, якими керується сам і які, на його переконання, допомагають людині прийти до самої себе, знайти жаданий спокій душі. Користуючись кожною нагодою, вживаючи різноманітні форми й засоби — історичні взірці, античні ремінісценції, притчі, віршовані послання, пряме повчання, Сковорода прагне сприяти формуванню у вихованця таких рис, як чесність, відданість істині, добру, дружбі, як чистота помислів і вчинків, здержливість, працелюбство. Разом з тим учитель не втомлюється перестерігати молодика від різних спокус і зваб, передовсім від безощадності в задоволенні бажань, заздрості, від марної гонитви за мішурою, жадоби скороминущих насолод. Важливо навчитися вдивлятися в самого себе, завжди й в усьому бути для себе найсуворішим суддею. «Зверни увагу на море серця твого, твоїх помислів, — радить Сковорода в одному з листів, — і зваж, який вітер піднімає хвилювання, що наражає на небезпеку човник душі твоєї. Чи не вітер честолюбства?.. Що це таке, чий злий дух нас вабить до підфарбованих красот цього світу? Блиск палаців чи порфири? Ах, ти не бачиш, скільки зла криється всередині, під красивою зовнішністю: змія таїться в траві» (II, 274). Найвища з людських чеснот, знову й знову нагадує Сковорода, — вміння задовольнятися малим, найнеобхіднішим, зневажати багатство й розкіш, не ганятися за звабливою і