Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

Поміж уже відомими нам численними ворогами і наклепниками Сковороди зустрічаємо тих, кого М. Ковалинський називає «велемудрими».

То були люди особливого штибу. Вони не лаялися нахабно, не безчестили відкрито, не оббріхували голосно, натомість, прикриваючись «листям співчуття», криводушно нарікали на те, що, філософ, мовляв, «ходить біля істини й не знаходить її» (II, 416).

Подібне нéраз траплялося і надалі. Були ляскучі, безграмотні статейки Вс. Крестовського, та були й поважні філософські праці, автори яких з «академічною» ввічливістю та позірною толерантністю… відлучали Сковороду від філософії.

Прикладом, у нарисі розвитку російської філософії Ґустава Шпета Сковороді відведено лише «біляфілософське» місце. Головною підставою для такої оцінки є, на думку Шпета, етична наставленість учення Сковороди. «Сковорода, — пише він, — від початку до кінця — мораліст. Не наука і не філософія, як така, володіють його думками, а лише шукання для себе й вказування іншим шляху, який веде до щастя і блаженства». Даремно, говорить автор «Нарису», панегіристи Сковороди намагалися осягнути суть його філософських поглядів — їх, оцих поглядів, назагал не існує. «…Вся позірна філософічність Сковороди… лише прибудова до головної будови „найпотрібнішої науки“ про щастя…»[212].

Ґ. Шпет каже про це вельми несхвально, навіть з відтінню зневаги, полишаючи, як виглядає, етику, моральні проблеми за межами філософії, науки. При цьому, хоч і як парадоксально, в одному його зауваженні — що Сковорода чи не найперше, якщо не виїмково, затурбований питанням про щастя, є раціональне зерно.

В одному із своїх творів («Бесіда 2-га, названа Observatorium spekula [по-єврейськи Сіон])» Сковорода покликається на старогрецьке слово «евдемонія», яке означає щастя, задоволення. Це надзвичайно важлива категорія античної етики, без пересади, одна з найважливіших, ключових. З нею пов’язаний так званий евдемонізм — таке тлумачення моралі, підґрунтям якого є розуміння щастя як найвищої цілі людського існування.

Так от, саме такого погляду дотримується і Сковорода. В свою добу, в своїх історичних умовах він продовжує і розвиває античну евдемоністичну традицію, вважаючи правдивим сенсом життя прагнення до щастя: «Немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя…» (І, 140). І це, далебі, жодною мірою не вихід за межі філософії «як такої». Те, що Ґ. Шпет розцінює як вразливе місце, замалим не хибність постави Сковороди, як свідчення, сказати б, «філософської недостатності» українського мисленника, насправді є характерною осібністю, родовою рисою його вчення, свідомо й послідовно налаштованого на ідею щастя — речі, за виразом Сковороди, «необхіднішої з необхідного» (І, 140). Призначення філософії для Сковороди полягає якраз у пізнанні, визначенні шляхів до цієї найвищої цілі. На його переконання, філософія єдина наука, «до якої відчинено двері будь-якому часові, країні чи статті, статі чи віку, адже щастя потрібне… усім без винятку, чого, окрім нього, не можемо сказати про жодну науку» (І, 339). Отака «позірна філософічність», отака «прибудова»!..

Характерний випадок описує М. Ковалинський. Одного разу в домі правителя харківського намісництва Д. А. Норова, котрий запросив до себе Сковороду, відбувся своєрідний філософський диспут. «Хтось із учених» (певно, з отих «велемудрих») запитав мандрівного філософа, вочевидь, з іронічним підтекстом: що таке філософія? «Головна мета людського життя, — переконано відповів Сковорода. — …Філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія» (II, 408).

За цими судженнями зрілого мисленника, навченої життєвим досвідом людини — довгий і нелегкий шлях шукання відповіді на головне питання: в чому полягає істинне щастя?

Над ним Сковорода замислюється і в лірично-філософських поезіях, і в байках, й у власне філософських творах, і в листах.

Ось пісня 21-ша зі «Саду божественних пісень». Рефреном проходить думка про важливість і бажаність щастя для людини.

Де ж, однак, шукати його? «Щастя, а де ти живеш?»— запитує поет. Він звертається то до птахів небесних — даремно, «птицю ж не спитати»; то до вчених людей — «книжники мудрі мовчать»…

Не знає відповіді й більшість учасників діалогу «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», присвяченого спеціально цій темі. Не знають, сперечаються, плутаються, помиляються, але врешті-решт усе-таки знаходять її…

Написано цей діалог «в літо Господнє приємне в сім раз по сім чи в п’ятдесятий рік з апостолами» (І, 350–351), інакше сказавши, коли Сковороді виповнилося сорок дев’ять років, ішов п’ятдесятий, тобто в один з літніх місяців 1772 року.

Це «острогозьке» літо — осібний, чудовий час у його біографії. Час життєвої зрілості, якоїсь надзвичайної внутрішньої розкутості, душевної рівноваги, розквіту всіх духовних, інтелектуальних сил, час високої напруги мислі, великого творчого піднесення. Давно залишилися позаду наклепи, інтриги заздрісників, цькування недолугих начальників. Відтепер він може цілком віддатися філософській діяльності. Все спонукає до цього: він живе в гостинного Степана Тев’яшова, в Острогозьку або, можливо, в Таволозькому, поблизу Острогозька, оточений доброзичливими, розумними людьми, розмови з якими приносять правдиву насолоду й дають поживу для розмислів.

Щоправда, пам’ять підказує нам, що саме в Острогозьку, як свідчить Сковорода, він, «ожовчившися», спалив рукопис «Асхані». Де вже тут бути, здавалось би, душевній рівновазі! Але, по-перше, спалити рукопис Сковорода міг не цього разу, а пізніше, 1776 року, коли так само жив у С. Тев’яшова. По-друге, що назагал може означати слово «ожовчившися»? Гнів на супротивників? Їх у Сковороди в Острогозьку не було. А може, за