Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

Біблії, Сковорода повертається неодноразово й після «Асхані». В адресованому Василеві Тев’яшову-молодшому, синові господаря Таволозької, супровідному листі до діалогу «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» він говорить про це не вустами своїх персонажів, а від власного ймення. Віддаючи належне єгипетським та античним мудрецям, для яких був ясний глибокий сенс і значення самопізнання, Сковорода все ж вважає суттєвішим той факт, що «уся Біблія дихає цим смаком: „Пізнай себе“» (І, 416). З дещо наївною ретельністю він підраховує: «У божественному мороці Мойсеєвих книг майже 20 разів написано це: „Почуй себе“, „Збагни себе“ і замість ключа до всього подається те саме, що „Пізнай себе“» (І, 414–415).

Природно, за такого очевидного нахилу в бік Біблії, у самопізнанні акцентується мотив осягнення, поряд (а точніше, в першу чергу) з пошуком істини про світ і людину, жага Божественного Одкровення. «А ти одного прагни: пізнати себе. Як ти станеш місцем для Бога, не слухаючи нетлінного голосу його? Як можеш чути, не пізнавши Бога? Як пізнаєш, не знайшовши його?» Це з «Асхані» (І, 222). З «Букваря миру»: «…Від пізнання себе самого входить у душу світло відання Божого…» (І, 415). Ще звідти ж: «…Не прегарний Наркіс, не хіромантик і не анатомик, а той, що побачив у середині себе головний пункт машини — Царство Боже, — такий пізнав себе, знайшов у мертвому живе, у темряві світло, як діамант у болоті і як євангельська жінка імперіал у хатньому смітті. „Радійте зі мною…“ Цей точно пізнав людину і може похвалитися: „Знаю людину“» (І, 415).

Читацьку увагу, можливо, привернуло ім’я Наркіса, що промайнуло в цитаті з «Букваря миру». Сковорода подумки ніби перекидає місток до першої своєї філософської студії, повертає до неї нашу пам’ять. І хоча тут, на відміну від раннього твору, міфологічний герой втілює якраз те, що Сковорода рішуче відкидає, — «зовнішнє», мертве, позбавлене одуховленості начало, самим фактом згадки про нього, мовити б, «від зворотного» чи не потверджує філософ свою інтерпретацію міфу, суть якої — в пафосі пізнання людиною самої себе? Є в «Букварі миру» й інші ознаки перекликання з «Наркісом». Зустрічаємо старих знайомих, Навала й Сомнаса, до яких тепер приєднався такий собі Пифіков; ці, як і раніше, «при пляшках і склянках» провадять пустопорожні «наукові» диспути. А ще авторові посилання на стародавніх єгиптян і дивне породження їхньої мудрої фантазії — сфінкса! А ще добре нам знайома ідея «плану»: «Не той для мене знає корабель, хто перерахував і переміряв каюти та поворози, але хто пізнав силу й природу корабля: той, розуміючи компас, розуміє шлях його і все інше» (І, 415).

Оце повернення до «Наркіса» є знаменним. Розглядаючи надалі різні твори Сковороди, ми матимемо не одну нагоду переконатися, що хоч би яку філософську, моральну, богословську проблему він заторкував, завжди й усюди вихідним пунктом, наріжним каменем, універсальним принципом для нього залишається «пізнай себе». Але щоразу важко позбутися враження, що перед нами відлуння, варіації вже раніше знайденого, осягнутого, висловленого. Зроблено-бо це було ще в «Наркісі», що ним почалася та ним і завершилася філософська діяльність Сковороди — пролог до цього діалогу став, як ми пам’ятаємо, фіналом, останньою з відомих його студій.

Стосовно «Наркіса» конче треба сказати ще одне, і то важливе.

Ми збіднили б наше уявлення про цей твір, якби забули застерегтися, що концепція самопізнання постає в ньому аж ніяк не абстрактно-філософською, вона не умоглядна, а звернена до живої, конкретної людини, до її внутрішнього світу. Йдеться про другу сковородинівську філософсько-моральну константу — «серце».

Достоєвський

Без зерна горіх є ніщо, а людина — без серця.

Г. Сковорода (II, 363).

«Знай себе, — каже в „Наркісі“ Друг. — Оглянь себе. Будь у домі своєму. Бережи себе. Чуєш? Бережи серце» (І, 167).

Чому так? Чому треба особливо трепетно берегти серце наше, не дати йому «затвердіти», зробитися «порожнім»?

Тому, відповідає Сковорода, що серце, як і думка, є те духовне начало, та «невидима натура», котра визначає в людині найголовніше. Воно, серце, властиво, і «є точною людиною» (І, 167), «істинною людиною» (І, 169). Зовнішній вигляд сам по собі мало що говорить про людину, він може виявитися і часто-густо є лише машкарою, яка приховує справжню її сутність. Пізнати людину означає заглянути під цю машкару, розгадати потаємне. «Не за лицем судіте, а за серцем… Кожен є тим, чиє серце в ньому: серце вовче — істинний вовк, хоч обличчя людське; серце боброве — є бобер, хоч вигляд вовчий; серце вепрове — є вепр, хоч вигляд бобровий. Кожен є тим, чиє серце в нім» (І, 152–153).

Починаючи з «Наркіса», думка про серце як осердя найголовнішого в людині, її суті стає, без пересади, одним з лейтмотивів філософсько-моральної програми Сковороди, вона постійно варіюється, переходить із твору в твір, часто зустрічаємо її в листах.

«…Серце є справжня людина. У серці всі члени!» («Асхань», І, 244).

«Серце є корінь й істота. Всякий є тим, чиє серце в ньому» («Бесіда, названа двоє, про те, що легко бути блаженним», І, 279).

«Голова в людині всьому — серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше околиця…» («Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», I, 351).

«Скажи мені, друже, чи ж бо здоровий ти? …Чи ж бо не загубив ти досі сам себе? Тобто думок своїх і серця свого. …Серце ж бо завжди з людиною, і воно є людина…» (лист до Я. Правицького від 6 березня 1786 року, II, 323).

Такі