Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш

зародкова форма системних філософських уявлень, що з ними ще зустрінемося в інших працях Сковороди, причім для нього в людині як системному об’єкті важливими є не тільки взаємозалежність і взаємодія складових, але також їхня ієрархія. Похибка Луки полягає не просто в тому, що він випускає з поля своєї уваги одну з частин тіла людського, а найперше в тому, що ця частина — голова. Тут Другові йдеться про духовне начало, котре, властиво, й робить людину людиною. «…Все наше зовнішнє тіло само по собі ніяк не діє і є ніщо. Воно все підпорядковане нашим думкам. Думка, володарка його, перебуває у безперервнім хвилюванні день і ніч. Це вона розмислює, радить, робить визначення, приневолює. А зовнішня наша плоть, як загнуздана худоба чи хвіст, мимоволі йде за нею вслід… Відтак, не зовнішня наша плоть, а наша думка — головна наша людина» (І, 156–157).

Тінь дуба — ось що таке плоть людини, її «твердий корпус», саме ж дерево, сама людина — це прихована їхня сутність, осягнення якої і є пізнанням.

Такий філософський парадокс Сковороди.

Сформульовано його було задовго до «Наркіса». Ще наприкінці 50-х років у латинському вірші «De sacra caene, seu aeternitatae» («Про святу вечерю, або про вічність») Сковорода виклав свою концепцію «двох натур» і пов’язане з нею розуміння діалектики явища й сутності:

Той лиш існує, хто схований, видний — то сон і примара:      Схованим бути — це щось, виднеє все — це ніщо. Світу машину хоч видно, проте це — лиш сон і примара.      Світу реальність завжди схована в назві його. Дуб коли тінь відкидає довжезну при заході сонця,      Хоч простяглася й без меж, дубом вона все ж не є.

Нéраз повертаючись надалі до цього парадоксу, Сковорода ускладнює його, начебто «подвоюючи», та не змінюючи суті. В діалозі «Розмова про давній світ», приміром, ідеться про ефект, який можна було б означити як «тінь тіні». «Чи ти бував коли у царських палатах? — запитує один з учасників діалогу, Логвин, свого співрозмовника, передаючи, ймовірно, давні петербурзькі враження самого Сковороди. — Чи стояв посеред покою, де всі чотири стіни і двері вкриті, наче лаком, дзеркалами?…Побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею видів, які залежать від нього одного. А як тільки забрати дзеркала, раптом усі копії ховаються у своїй правічності чи ориґіналі… Однак же тілесний наш бовван і сам є лиш єдина тінь істинної людини» (І, 313–314).

У «Наркісі» Сковорода прикладає свій «парадокс про тінь» до моральних проблем, і то не тільки в загально-філософському, але й прагматичному, виховавчому аспекті. Для нього важливо показати, що самопізнання передбачає самовиховання, відтак, уміння кожної людини відділити в собі «тінь» від сутності, головне, визначальне — від зовнішнього, несуттєвого, бачити за тим, що лежить на поверхні, глибинний «образ і план».

Звернімо увагу на слово «план». Саме це слово (і поняття) означує принцип внутрішньої організації, структури будь-якого матеріального об’єкта, є осердям його сутності. Щоб пояснити свою думку, Друг (ми пам’ятаємо, що він у Сковороди зазвичай виражає авторові погляди й засади) наводить кілька прикладів.

«…Коли бачиш на старій церкві в Охтирці цеглу, вапно, а плану її не тямиш, як гадаєш: чи побачив ти і чи пізнав її?» (І, 161). У малярському зображенні людини не фарби як такі є справжнім живописом, а «поданий фарбами малюнок» (І, 160). Те саме стосується і масштабів усього довколишнього світу: «…Хоч би ти всі Коперникові світи переміряв, не взнавши плану їх, який всю зовнішність утримує, то нічого із того не було б». І в людині точнісінько так само: «…Планом все на все створено чи зліплено, і ніщо не може триматися без нього. Він усьому матеріалові ланцюг і верьовка» (І, 163).

Хто ж є творцем цього «плану», хто «створює і зліплює» людину з мертвого «матеріалу»? Відповідь Сковороди на ці запитання цілком певна: Вища Сила, Господь. «Слово Боже, поради і думки Його — це і є план, що по всьому матеріалу у Всесвіті нечуттєво простягається, що все складає і виконує» (І, 163). Тому осягнення людини, пізнання самого себе — це шлях до Бога. Друг так і пояснює Луці: «Один труд у цих обох — пізнати себе і збагнути Бога, пізнати і збагнути точну людину… Адже істинна людина та Бог є те саме» (І, 168).

Але що є Бог? У Сковороди він мало схожий на ортодоксального християнського Бога, на канонічну Вищу Істоту в трьох іпостасях. Бог Сковороди, сказати б, Бог філософський. Під цим іменем Сковорода розуміє певну нематеріальну основу, вічну й незмінну першопричину всього сущого. Подібно до філософів-стоїків, зосібна до шанованих ним Сенеки та Марка Аврелія, а також добре знайомого йому, за свідченням М. Ковалинського, Діонісія (так званий Псевдо-Діонісій Ареопагит — гіпотетичний автор ранньохристиянської теологічної праці, відомої у патристичній літературі як «Ареопагитичний корпус»), Сковорода дає своєму богові численні «псевдоніми». У «Наркісі» такий псевдонім — «невидима натура». «Увесь світ складається із двох натур, одна видима, а друга невидима. Видима зветься жива істота, а невидима — Бог» (І, 175).

Зазначмо, що філософ жодною мірою не заперечує об’єктивне існування матеріального («видимого») світу, його теорія «двох натур» якраз стверджує наявність того начала, яке він означує терміном «матерія», або його синонімами — «твар», «стихія», «плоть», «тлінь», «тінь», «земля» та ін. Сковорода наполягає лише на двох моментах — на розмежуванні обох натур і на первісності «невидимої» натури, її головному значенні