Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Приблизно тоді ж таки відбулася прикметна розмова Сковороди з тодішнім харківським ґенерал-ґубернатором Є. О. Щербиніним, переповідана М. Ковалинським. На запитання Щербиніна, чому філософ не візьме «для себе якогось відомого стану», той відповів: «Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений». Задоволеним, дарма що здивованим, зостався і Щербинін: «Ось розумна людина! Він прямо щасливий…» (II, 400). Генерал збагнув, що перед ним не невдаха чи екстравагантний дивак, а людина, котра пізнала себе й свідомо обрала свою долю, свій шлях до душевного спокою і щастя.
Чи була насправді така розмова, а чи це один із численних апокрифів, присвячених Сковороді, сказати важко, цілком імовірний другий варіант, але вона вірогідно відбиває хід думок філософа, його душевний стан і життєву поставу. В тому ще раз переконує сковородинівська байка дванадцята «Оселка та Ніж», позначена виразним відлунням автобіографічних моментів. Пояснюючи, чому вона не може, та й не хоче, прийняти пропозицію Ножа вступити «у нашу стать» і бути ножем, Оселка говорить: «…Ставши ножем, ніколи стільки сама не переріжу, скільки всі ті ножі та мечі, які за життя своє наточу». Суть байки, властиво, ясна вже із цих слів, та Сковорода не ставить крапку, він пише «силу», яка прямо кореспондує з обставинами його власного життя: «Народжуються і такі, котрі не хочуть женитися й іти на військову службу, щоб інших вільніше навчати розумної чесності, без котрої будь-який суспільний стан нечинний». Поза сумнівом, це була відповідь Сковороди тим своїм антипатикам, котрі, шоковані його небанальними поглядами, вчинками, дивним способом життя, відмовляли йому в праві виховувати молодь, викладати в Харківському колеґіумі.
Як бачимо, уявлення філософа про природні нахили, про їхній визначальний вплив на долю людини, її роль у суспільстві ґрунтувалися насамперед на особистому, часто-густо гіркому життєвому досвіді, в струнку систему вони в той період ще не сформувалися.
Навесні 1774 року Сковорода створює другий, «бабаєвський» (він жив тоді в селі Бабаях, що під Харковом) цикл байок, де знову повертається до тієї самої теми, причім тут, зокрема в байках «Собака та Кобила» і «Бджола та Шершень», з’являються нові для філософа поняття — «спорідненість» і «споріднена праця». Вони стали ключовими для цілісної філософсько-етичної концепції, викладеної в діалозі «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру».
Дарчий лист до Василя Тев’яшова-сина, що йому Сковорода надсилає «Буквар миру», датовано 1 січня 1775 року, проте мовиться, з усього судячи, не про новий, а про дороблений і наново переписаний рукопис. Створений діалог, принайменше перший його варіант, значно раніше, 1772 року, характер бесід і склад співрозмовників, а головно проблематика дають підстави віднести його до «острогозького» циклу. Суттю, це продовження і розвиток центральної для всього циклу теми — теми щастя, «душевного миру», притому поданої тут значною мірою в соціальному аспекті.
Розмова починається «від супротивного»: в чому полягає «шлях нещастя», котрий веде людину «в царство тьми, в житло неспокійних духів»? Добре знайомий нам з інших діалогів Григорій, визначаючи «перший ґанок і передухіддя, що веде до пагуби», називає чотири передумови нещастя:
«А. Входити у неспоріднену стать. Б. Нести посаду, супротивну природі. В. Вчитися тому, для чого не зроджений. Г. Дружити з тими, до яких не є народжений» (І, 418).
Відповідно щастя слід шукати на протилежному полюсі — там, де старшує «натура», природність, «спорідненість». Порівнюючи суспільство з годинниковим механізмом, а людину — з його часткою, Григорій говорить, що цей суспільний механізм функціонує нормально в тому випадку, «коли кожна людина не лише добра, а й споріднену собі, розлиту по всьому складу діла, відправляє роботу» (І, 418). Людське щастя постає не як однозначне, метафізично потрактоване поняття, а як складний комплекс соціальних та особистісних, психологічно-поведінкових чинників, як рухлива система зв’язків і взаємозалежностей між природними нахилами й можливостями їхнього задоволення, між самопізнанням і самореалізацією, між мораллю та працею. «Найдобріша душа тим неспокійніша та нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. …Як же не згубити („веселощі серця“, тобто щастя. — Ю. Б.), коли замість добрих послуг лише ображає друзів та родичів, близьких та далеких, співвітчизників та іноземців? Як не ображати, коли вона суспільству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано виконувати обов’язки? Як не буде погано, коли немає завзятості й невтомної праці? Звідки ж з’явиться працелюбність, коли немає бажання й старанності? Де ж візьметься бажання без природи?» (І, 419). Єдиний шлях веде і до суспільної користі, й до особистого щастя: «Треба тільки пізнати себе, куди хто народжений. Краще бути натуральним котом, ніж левом з ослячою природою» (І, 436).
Цей погляд уповні поділяють усі учасники діалогу (назагал тут, на відміну від інших творів «острогозького» циклу, майже немає суперечок, полеміки, хіба лише Афанасій зрідка щось скаже або спитає невлад, однак його відразу ж підправить Григорій). Кожен з друзів намагається зробити свій внесок у спільну концепцію. Як-от Яків, чиїм прототипом був художник Яків Долганський, запевняє, що охоче кинув би «писати з натури» й став «останнім горщечником», якби відчув «спорідненість до гончарства» (І, 421). Інші наводять повчальні приклади, котрі ілюструють приклади як безглуздої та шкідливої неспорідненості, так й справжньої спорідненості. В
