Час настав - Костянтин Матвієнко

— Від народження ви, юні друзі мої, маєте здібності, які є притаманними лише дуже небагатьом. У давній Ін­дії таких людей називали двічі народженими та поділя­ли на варни. Отже, Аскольд належить до варни брамінів, яких від природи наділено магічними здібностями; во­ни є носіями сакральних знань. Символом цієї варни є золота Чаша, що символізує мудрість, знання та духовне служіння. До варни брамінів належиш і ти, Павле, з усі­ма обов’язками, які накладаються таким походженням. Ось! Ільку, а ти належиш до кшатріїв — уроджених царів та воїнів, тих, хто зобов’язаний силою розуму і зброї за­хищати народи і їхні землі від усяких навал, воєн та ін­ших лих. їхній знак — золота Сокира. Твоя ж варна, Бо­рисе, — це вайшї. їхнє покликання — землеробство, торгівля та ремісництво, чиновницька служба та управ­ління — менеджмент, як це називатимуть у вашому часі. Символом цієї варни є золотий Плуг, що його послано на землю в часи прадавні. У тому, що ви усі разом при­йшли до мене, коли я маю проголосити майбутнє пос­тання на горах цих благодатного града Києва, я вбачаю знак Його про покликання та призначення ваше. Людс­тво у вашому часі стрімко наближається до межі свого іс­нування. Бо є ще четверта варна, що зветься шудри. Во­ни народжені один раз — лише тілесно. Саме шудри сьо­годні у вашому часі визначають способи людського спів­життя: вони розв’язують війни та грабують природу, в тупій своїй зажерливості та егоїзмі нищать творіння людського генія, натхненого Богом Вишнім. Щудри так розплодилися на Землі, що вже становлять загрозу для неї. Час настав їх зупинити! Якщо не зробити цього, то вони рано чи пізно застосують ту страшну зброю, що вже винайшли її у вашому часі й навіть одного разу зни­щили нею два міста з невинними людьми у Країні Вра­нішнього Сонця. Недаремно сива зоря Полин, що отруї­ла ліси, ріки та поля, зійде колись над київськими гора­ми — Третім Уділом Пресвітлої Владичиці нашої, як її попередження людству про небезпеку для нього. Ви учо­тирьох маєте відвернути загибель людей, зупинивши щудрів. Така ваша доля, Ним призначена. Але людина має свободу волі і сама обирає свій шлях. У цьому вияв­ляється божественна частка людської природи. Тому ко­жен з вас сам вирішить, чи піде цим важким шляхом. Та пам’ятайте: не буває загроз минулих, сьогоденних та майбутніх. Всяка загроза, що має змогу виповнитися, є одночасним лихом для всіх часів — минулих, нинішніх та прийдешніх. І відвертати їх також слід в усіх часах. Нині ж не відповідайте мені нічого. Ці речі, що називає­те ви їх артефактами: вівтар Аратти, Книга, жезл — ли­шатимуться з вами. Побудьте ще тут, біля вівтаря, самі, а потім приходьте на берег Почайни. Допоможете винес­ти хреста на гору та встановити його там.

Не очікуючи на відповідь хлопців, Апостол підвів­ся і вийшов крізь браму з печери.

***

У таборі вже зібралися вождь, жерці та воїни. Анд­рій привітався з ними і відійшов оддалік переговори­ти з вождем та старшим із жерців.

Надійка з Лахудриком Пенатієм почувалися самотньо і незатишно під зацікавленими, але стриманими погля­дами венедів. Ніхто не намагався заговорити з ними. Дівчина, незважаючи на спроби домовика розрадити її, вже почала не на жарт непокоїтися, коли із замаскованої куренем брами з’явилися зосереджені та незвично сер­йозні Аскольд, Павло, Ілько та Борис. Надія полегшено зітхнула, лише поглядом висловивши свої почуття.

Вождь щось гукнув до венедів. Четверо міцних чолові­ків з племені підняли із землі свіжовитесаного важкого дубового хреста. Андрій порухом руки показав хлопцям, що і вони мають підставити свої плечі під цю ношу. Іль­ко став попереду, там, де закінчувався довший брус. Ас­кольд із Павлом узялися за краї поперечини, а Борис за другий край довгого бруса. Вождь із воїнами стали попе­реду процесії, жерці розташувалися одразу за хрестом, за ними попросили йти Надію, якій доручили нести глиня­ну сулію з дніпровою водою. На плечі дівчини вмостився невагомий Лахудрик. Поряд пішли люди з племені, а ос­таннім, убраний у сліпучо-білі шати, спираючись на горі­хову патерицю, рушив Андрій.

Шлях був неблизький. Сонце піднялося вже високо і добре припікало. Вузька стежина, що спочатку крути­лася берегом Почайни, почала забирати вгору вздовж річища струмочка, туди, де височіли один навпроти одного крутосхили, порослі дерезою та подекуди гло­дом і калиною. Високо в небі, віщуючи добру годину, шугали ластівки. Першим покликаний Апостол Анд­рій ішов до своєї київської гори.

До самої вершини венеди прорубали у кущах широку просіку. Хід із хрестом повільно піднявся нею. Стало вид­но далекий обрій за Дніпром та неозорі ліси і оболоні.

Венеди заходилися копати вузьку яму, куди встано­вили хрест. Відтак добре затрамбували та обклали заз­далегідь принесеним камінням. Андрій узяв у Надії сулію з дніпровою водою і хрестоподібним рухом з чо­тирьох боків окропив хреста.

— Щойно, — заговорив Андрій, звертаючись до усіх, — ми поставили тут хреста Господнього. Цей знак є символом мук і смерті, які прийняв Син Божий на хрес­ті. І символом Його Воскресіння. Це знак поширення благодаті Божої на ваш край, що небесним сяйвом зійде на гори ці, та постання тут колись благодатного міста Ки­єва із сотнями храмів Божих. Благодать у світі видимому здатні відчути і сприйняти лише люди. У цьому світі не­має благодаті там, де немає людини. Бо лише людина має душу безсмертну, яку в її тіло, зроблене з праху земного, вдихнув Бог Одвічний. Майже за тисячу років сюди зно­ву буде принесено хрест як символ благодаті, і знов у во­ді Борисфену охрестяться люди, як відбулося це сьогодні вранці. Але весь цей час житимете на цій землі ви та на­щадки ваші, і благодать Господня завжди перебуватиме з вами, бо вже зараз ви віруєте у Бога Вишнього — Творця всього існуючого. Нехай благодать Божа повсякчас буде з усіма вами! — закінчив Андрій.

У літньому мареві усі несподівано побачили золотий зблиск над білими баштами численних храмів, що раптом постали на пагорбах над Славутичем. Видиво? Ні — Диво! Було добре видно кожного хреста, деталі оздоблення дзвіниць і церков, виразно чулися дзвони. Венеди, люди з почту Андрія та молоді кияни зачаро­вано дивились на дивовижно змінені обриси гір. По­троху картина майбутнього Києва почала розвіювати­ся, ніби пасма легких хмар на вітрі...

— Хай буде по волі Бога Небесного, — схилив голо­ву старший жрець.

— А тепер вшануймо Його за нашим звичаєм, — сказав