Час настав - Костянтин Матвієнко

— Кому це — нам? — одразу зробив мисливську стійку майор.

— Пане майоре! — обурився Аскольд. — Нам — це нам. Не намагайтеся вхопити мене за язика. Скажіть краще, як доправити Дєнісова додому? Я не впевне­ний, що він має при собі бодай документи.

— Головне, щоб він дістався до офісу Фонду славної єдності, а там йому вже не дадуть пропасти, — підка­зав службист.

— Так і зробимо, дякую. З приводу зустрічі з вашим шефом, то вона зараз не на часі. До побачення! — Ас­кольд уже звичним чином перший закінчив розмову.

Потому він зателефонував Ількові у перше сторіччя. Коли почув у слухавці енергійний та веселий голос ве­неда, настрій одразу поліпшився.

— Привіт-привіт сплячим-ледачим! — відгукнувся на вітання Ілько. — Як кажуть добродій Апостол, ви там у своєму розпусному Києві тільки й ладні, що жер­ти, спати та кохатися.

— Ільку, тепер ніхто не говорить «кохатися», кажуть «трахатися», — видав Аскольд сучасний термін, що визначає кульмінаційний момент міжстатевих взаємин.

— Один дідько. Скажи ліпше, ти до нас коли з Пав­лом та Надією прийдеш? Добродій Апостол вважа­ють неправильним, що вони нехрещені, і мають намір це виправити.

— Ну, Ільку, розумієш... хрещення у дорослому ві­ці — річ дуже особиста. Надія і Павло повинні самі ви­рішити, чи відповідає це, як би тобі сказати... їхній системі цінностей. Простіше кажучи, чи готові вони щиро взяти на себе всі моральні зобов’язання, що, власне, визначають належність людини до християнської спільноти, — пояснив Аскольд, цілком ігноруючи ви­разні жести Лахудрика, що упродовж цього монологу крутив лапкою біля скроні, демонструючи свою стур­бованість адекватністю хлопця, який зранку (і що ха­рактерно, нібито не з бодуна) почав обговорювати з венедом засади християнської етики.

— Ну-ну... — Ілька зовсім не збентежила Аскова за­розуміла балаканина. — Тобі не спадало на думку ли­шити це на розсуд добродія Апостола і, власне, тих, кому він пропонує охреститися? Хочеш, я сам подзво­ню Павлові й нагадаю йому вчорашню розмову, і не­хай вони з сестрою самі вирішать, чи «відповідає це системі...», чи як ти там триндів?

— І де ти так обламувати навчився? Погано на тебе впливає знайомство з нашим часом. Гаразд, краще вже я сам з ними перебалакаю. Надійний батько приста­вив до неї потужну охорону — вона не виїжджає з до­му сама, тому потрібно буде переміщатися до вашого часу просто з їхньої квартири.

Аскольд зателефонував Надії, попросив дозволу створити браму до її кімнати, щоб знову піти на берег Почайни у гості до Апостола. Дівчина сказала, що їй потрібно лише хвилин двадцять на приготування. Тож не минуло й півтори години, як ретельно причепурена Надія, Павло та Аскольд уже були в ранковому таборі.

Апостол зустрів їх, як завжди, дуже приязно. На по­див, зазвичай насмішкувато-іронічний Ілько цього разу, мабуть для різноманітності, також поводився доволі стримано. Аж підозріло. На Аскольдове запитання, чому ніде не видно цекіста Алєксандра, молодий венед відповів, що того відвели на гору до жертовника на цю, як це во­но зветься... екурсію чи екзекуцію — він не пригадує того слова, що його вжив Апостол. Та, побачивши, як переля­кався Аскольд, Ілько поспішив його заспокоїти, сказавши правду, що цекіста (з дозволу добродія Апостола та венедського вождя) повели показати наостанок принади первісного світу: вже зниклих у його часі диких биків-турів, коней-тарпанів, величезних оленів.

Андрій тим часом почав розпитувати, чому в ди­тинстві Надія та Павло не були хрещені за тисячоліт­нім звичаєм землі, що назвуть її колись Україною.

— Щиро кажучи, ми не запитували у батьків, чому так сталося, — відповів Павло. — Звичайно хрещенням опікуються не молоді батьки, заклопотані роботою та кар’єрою, а бабусі, бо вони намагаються зберігати ро­динну традицію. Але в нашій родині сталося так, що ми не застали живими батьків ані нашої мами, ані тата.

В цей час з «екзекуції» повернувся живий і неушкоджений Алєксандр під конвоєм венедів. Зупинилися оддалік. Андрій махнув їм рукою, дозволяючи набли­зитися і слухати його розмову з молодими людьми.

— Знаєте, добродію Апостоле, — заговорив Ас­кольд, — насправді звичай хрещення не завжди озна­чатиме добровільне долучення до християнської спіль­ноти та взяття на себе високих моральних обов’язків християнина. Будуть ще часи, коли хреститимуть сило­міць, коли Його ім’ям різатимуть і палитимуть живих людей. — Аск нарешті навчився говорити тут, у цьому світі, про минуле свого світу в майбутньому часі.

— Розумом я можу собі це уявити. Людина — улюб­лене створіння Його, водночас найкривавіша істота на Землі. Ніяка тварина не вбила стільки подібних до се­бе, як людина, чиє тіло містить безсмертну душу. Але у вірі моїй не збагну я однак, чому в безмежності мило­сердя Свого Він усе ж попускає Лукавому творити зло, — з сумною щирістю зітхнув Апостол.

— Його милосердя справді є безмежним, як добро, що дарує Він! — схвильовано мовив Павло. — Тому зло від Лукавого неспроможне здолати нескінченність добра і повсякчас приречене на поразку...

— Недаремно ти маєш таке імення, Павле. Твій тезка, мій побратим, також писав про це у листах своїх. Втім, сьо­годні не про це. Нехай на все буде воля Його. Чи готові ви, Павле і Надіє, прийняти таїну святого хрещення у водах Борисфену, що колись назвуть його Дніпром-Славутою?

Надія відповіла перша:

— Майже усі мої подруги хрещені ще у дитинстві. І батьки наші також хрещені, то і я буду хреститися.

— Звісно, я саме збирався хреститися у краківсько­му костьолі, — переконано сказав Павло.

— Якими б не були мотиви долучення людської душі до віри, коли віра та щира, то Він з любов’ю приймає її. Хрещення — це таїнство, тому ми з Павлом і Надією пі­демо аж на берег Борисфену лише утрьох. А ви з Ільком, Аскольде, допоможіть Іскандерові повернутися до світу його. Прощавай, Іскандере, ти назавжди запам’ятаєш ці дні, що провів їх із нами. Нехай надалі прямі будуть шля­хи твої. Не лиходій більше, і любов Його буде з тобою.

Андрій широким порухом правиці благословив Алєксандра. Той, на подив присутніх, вклонився Ап­остолові.

Аскольд повернув цекістові мобільний телефон та решту речей, що були при ньому в момент взяття у по­лон, а також гроші, ключі та візитівки і навіть жетон на метро, які Лахудрик днями вимушено поцупив у його колеги Тімафєя Брєзґінцева у вестибюлі станції «Пло­ща Льва Толстого». Цекіст, уже втомившись дивуватися,