Час настав - Костянтин Матвієнко

мовчки усе взяв. Молодь дружно побажала психотехнологові щасливої дороги до його столиці. Особливо чем­ним був, звісно, Ілько. Аск із допомогою Книги створив браму, що веде у закуток критої галереї між Ближніми і Дальніми печерами Лаври у нашому часі. Визирнувши з неї, переконався, що галерея порожня і раптову появу там цекіста не помітять випадкові свідки.

Алєксандр стримано попрощався з усіма і, майже не вагаючись, пройшов крізь браму.

Андрій, забравши з собою збентежених та піднесе­них Павла та Надію, рушив ледь помітною стежиною на берег Борисфену, туди, де свої води віддає йому по­вільна і чиста Почайна.

Аскольд передзвонив Борисові й розповів, що саме сьогодні першим покликаний Апостол Андрій підні­меться на гору, що згодом названа буде Андріївською, і поставить там хрест — як символ майбутньої благо­датної величі того міста, що постане тут лише років за триста-чотириста. За півгодини Борис був уже в Аскольдовій квартирі. Двері йому відчинив Лахудрик. Скориставшись брамою, схованою у шафі, хлопець і домовик прийшли до табору.

Греки, що прибули з Причорномор’я, готувалися до зворотної подорожі з Апостолом. Вони лагодили га­леру та її спорядження, вантажили на борт нечислен­ні Андрієві речі, а також зброю, сушене м’ясо, сири, вино, олію та борошно у важких глиняних амфорах.

Ілько гукнув Аскольда і Бориса і, давши їм по великій незграбній сокирі, повів до гаю, що зеленів неподалік на схилі. Там у гущавині вони втрьох по черзі заходили­ся рубати високого тонкого дубка. За їхньою невмілою роботою наглядав немолодий венед. Коли дерево на­решті впало, хлопці обрубали з нього гілки. Літній ве­нед забрав у Бориса сокиру і показав, як слід обтесувати стовбур, щоб вийшов квадратний брус. Сонце пово­лі піднімалося до зеніту, ставало жарко. На спітнілі спи­ни весь час намагалися примоститися набридливі мухи та величезні ґедзі. Робота просувалася дуже повільно і потребувала неабияких зусиль. Борис час від часу зга­дував, що у нього на дачі, в Пущі-Озерній, є чудові інс­трументи, з якими б вони миттю впоралися з цим важ­ким завданням.

— Жодних речей з вашого часу добродій Апостол не дозволили застосовувати для цього, — пояснив на­решті Ілько. — Все має бути зроблено лише тим, що є тут, у цьому часі.

— Але ж людей з майбутнього він дозволив долучи­ти до такої роботи! — заперечив Борис.

— Не лише дозволив, але й наполіг, щоб саме ви обов’язково взяли участь у цьому. Він сам розповість, чому така його апостольська воля.

Робота потроху добігала кінця. Нарешті витесаний восьмиметровий світлий брус, що пахнув свіжою дере­виною, хлопці разом з трьома молодими венедами по­несли до табору.

Туди вже повернулися і Апостол з Павлом та Наді­єю. Про обряд хрещення їх ніхто не розпитував. Лише Борис пошкодував, що він, як людина, хрещена у ран­ньому дитинстві, не має змоги також отримати хрещення від самого Апостола.

Під керівництвом того самого поважного венеда хлопці розрізали дубовий брус і заходилися майстру­вати з нього хреста.

Андрій зник у своєму курені. Туди ж він забрав Кни­гу та жезл Аратти.

За деякий час покликав до себе Аскольда, Павла, Ілька та Бориса.

***

У курені Андрій попросив Аскольда створити браму до нової печери Куба — вівтаря Аратти — і запросив хлопців перейти туди за ним. Коли всі розмістилися у затісній темній печері навколо темно-прозорого вівта­ря, Апостол торкнувся його, і навколо розлилося м’яке світло. Андрій звернувся до Ілька:

— А розкажи-но мені про твій рід і про вашого Бо­га — Рода!

— Та я вже ж розповідав вам! — Ілько здивовано поди­вився на Апостола. — Бог Род — це Першобог. Він був, є і буде завжди, він Творець усього існуючого, зокрема душі людської. Він створив і роди племені венедського та інших племен, скільки їх існує у світі цьому. Він ство­рив інші світи. Бог Род пов’язує собою всі покоління ро­ду, тому кажуть: «Передати з роду в рід». Як від пращу­рів до нащадків передаються колір очей та волосся або статура, так успадковуються і звички, уміння, явні й таєм­ні знання, сумління і честь. Це все робить Род. Від нього походять інші боги: перш за все, Сварог, уособлення чо­ловічого єства Рода. Через нього Род виявляє себе богом світла і небесного вогню. Від Сварога пішли наступні бо­ги — сварожичі, зокрема і Даждьбог — той, що дає доб­ро. У нас слово «добро» означає не лише «статок» і «доб­робут», а перш за все — взаємини між людьми, стан природи, взагалі все хороше і добре. Краще я пояснити не зумію... — Ілько замовк, добираючи слова.

— Гаразд, — почав уголос розмірковувати Анд­рій. — То коли ти чогось не знаєш, тоді можеш зверну­тися до Рода, себто роду, і знання та досвід минулих поколінь самі собою стають твоїми, так?

— Чому ж лише минулих? — здивувався власним сло­вам Ілько. — Древо Роду — Дерево Життя росте від ко­реня, але по його гілках всяка пташка може перелітати і вгору, і вниз, і в різні боки. Тому все, що знали, знають і знатимуть ті, хто належав, належить чи буде належати до роду мого, — можу в потрібний час знати і вміти я.

Вимовивши останні слова, молодий венед почав здивовано озиратися, шукаючи того, хто міг усе оце сказати замість нього.

— А коли ти дізнався, що маєш змогу отак звертати­ся до Роду? — далі розпитував Апостол.

— От як скіпетр Давида, чи, як ще ви його звете — жезл Аратти, взяв до рук, так і стали мені всякі думки спадати: спочатку вві сні, а коли Книгу разом із жез­лом побачив, то одразу зрозумів, що вони можуть якось спільно діяти. І ще: коли Аскольд учив мене у телефон батарею ставити, то здалося, що я вже ко­лись це робив.

— Недаремно я долав тисячі ліг, аби прийти у ці краї. Недаремно і скіпетр Давидів тягнувся сюди ж, до вівтаря Аратти. — Андрій вказав на Куб. — І жерці ва­шого племені знають набагато більше, ніж показують стороннім. Правильно вони сказали: перш ніж прові­шувати сяйво майбутньої благодаті над горами цими, слід відчути і збагнути їхню правічну і добру силу. А ти, Ільку, належиш до того надрідкісного типу людей, яким Він дарував здатність осягати зв’язок часів і пере­бирати безмежне і прекрасне мереживо світів і часів, створених Ним, — Дерево Життя. А сила ця прокину­лася, коли охрестив я тебе у святих водах ріки цієї.

Аскольд, Павло і Борис слухали цю розмову, не нава­жуючись перервати її запитаннями, які