Українське письменство - Микола Зеров
На те, що Ярослав Дашкевич усе-таки за великим рахунком правий, я бачу лише одну непряму, але промовисту вказівку. У брошурі В. Петрова «Діячі української культури 1920—1940 — жертви більшовицького терору» коротко переказано біографії або обставини репресування понад двох десятків українських письменників. Так от, один-єдиний раз на всю розвідку, і саме у випадку «терористичної групи Миколи Зерова» В. Петров робить спробу вказати на безпосереднього донощика, мало не винуватця всієї справи. Чому все-таки в цьому і тільки в цьому випадку? Зробив він це абсолютно бездоказово і непереконливо. Цитую: «Співробітник Історичного музею Борис Пилипенко саме й дав належні викази щодо «організації», з підписаних визнань якого, як кажуть (курсив мій. — М. М.), і зав'язався вузол справи»[663]. Що ж, «як кажуть» — джерело хоч куди. Що можна сказати з цього приводу? Якщо В. Петров якимсь чином знав слідчу справу «терористичної групи» М. Зерова, якщо був «конфіденційно допущений» до неї, то повинен був би знати й те, що більшість її «учасників» — М. Зеров, П. Филипович, Б. Пилипенко, М. Вороний були зламані тортурами і підписували все, що підсовували їм слідчі, мало не чисті аркуші паперу; а це означає, що всі ті «викази» — суцільні фальсифікати слідства, хоч би чиї підписи там стояли, Зерова чи Пилипенка, або, як це нерідко бачимо, взагалі не було ніякого підпису. Якщо ж В. Петров слідчої справи не знав (що, здається, набагато імовірніше), то він цим самим знов-таки спробував обмовити — кинути тінь на одного із звинувачених (а точніше, засуджених і розстріляних), нібито як на «викажчика», донощика, — знаючи, що той не має і не матиме змоги відповісти. Втім, в обох випадках факт обмови з боку Петрова лишається безсумнівним. (Борис Кузьмович Пилипенко народився в Чернігові 1892 року, науковий працівник Київського історичного музею, 1—4 лютого 1936 року був засуджений до 7 років ув'язнення; 9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВД Ленінградської області переглянула справу і засудила його до розстрілу; розстріляний у Сандормоху (Карелія), як і Микола Зеров, 3 листопада 1937 року)[664].
Що ж спонукало В. Петрова, живучи в еміґрації, бездоказово звинувачувати Б. Пилипенка в доносительстві на «терористично-націоналістичну групу, очолювану професором М. Зеровим»? Не беруся відповісти, але думаю, що якраз наклеп В. Петрова (а як інакше це назвати?), і саме в «зеровській» справі, є вагомим арґументом на користь думки Ярослава Дашкевича. Справді, не коханцеві дружини Зерова, не співучасникові розправи над академіком А. Ю. Кримським вказувати пальцем на вигаданого «викажчика». Римляни в таких випадках говорили: «Cui prodest scelus, is fecit» — «кому вигідний був злочин, той його і вчинив»[665].
На низку інших запитань важко або й неможливо відповісти без розкриття архівів спецслужб. Так, наприклад, не знаючи, з якого року В. Петров став аґентом ГПУ, ми не можемо сказати, що означали його приїзд у Баришівку і праця там у 1922—1923 роках — випадковість чи «оперативну розробку» Миколи Зерова та його оточення. Так само і з поетичним вечором 29 червня 1923 року, на якому вперше зібралися разом і читали вірші Зеров, Рильський і Филипович: чи випадково вже наступного дня, 30 червня, В. Петров виступив на засіданні історико-літературного товариства ВУАН з доповіддю «Неокласицизм в українській поезії (Филипович, Зеров і Рильський)» і тим самим уперше приліпив потрібний владі ярлик до цих поетів? Читачі нашого видання, знайомлячись із зеровськими листами, помітять, що В. Петров чомусь з’являвся біля Зерова при його від’їздах із Києва на відпочинок. Отже, що це було: випадковість чи щільний нагляд? Усе це лишається державною таємницею: відомостей про діяльність В. Петрова — в Службі безпеки України, певна річ, немає[666]. Таким чином, засекреченими лишаються і деякі сторінки біографії Миколи Зерова.
Втім, складна історія взаємин між М. Зеровим та В. Петровим не вичерпується ні «поліційною» сюжетною лінією, ні трикутником В. Петров — подружжя Зерових, що за інших умов був би гідний романізованих біографій на кшталт хоча б тих же петровських «Романів Куліша», ані, нарешті, належністю В. Петрова до одного з М. Зеровим «філологічного» гурту київської наукової і творчої інтеліґенції. Якщо все-таки говорити про існування якихось глибших паралелей мій творцем «Камени» і автором «Дівчини з ведмедиком» (ідеться, звичайно, не про різницю масштабів обдарування), то я ризикнув би поставити питання інакше. В царині художній між ними справді було мало спільного: такі факти, як назва мемуарів В. Петрова «Болотяна Лукроза» (взята з відомого вірша М. Зерова), або ім’я персонажа повісті «Доктор Серафікус» — Корвин (запозичене, найімовірніше, з приміток М. Зерова до «Камени», де згадується вчений дилетант і поет часів імператора Авґуста — Валерій Мессала Корвін), або згадка про М. Зерова як перекладача «Кримських сонетів» А. Міцкевича в тому ж таки «Докторі Серафікусі», — все це явища радше оказіональні, хоч по-своєму і вмотивовані. Істотнішим є те, що однією з провідних ідей М. Зерова була насущна необхідність звернення української культури ad fontes — до джерел: до власних витоків, які водночас
