Українське письменство - Микола Зеров

не стало єдиною монолітною, консолідованою літературною школою, лишившися тільки гуртком приятелів», — то тут можна тільки руками розвести і запитати: хіба «тільки гурток приятелів» — це так мало в напівзнищеному масовим терором суспільстві, де жили і гинули ці поети? (Сам же Юрій Шерех реалістично описав цей час і це життя у своїх спогадах). Хіба в СРСР колись існувало середовище для вільної конкуренції поетичних напрямів і угруповань, внаслідок якої можна було б стати або не стати «провідним, передовим напрямом»? Хіба взагалі в історії літератури, не тільки нашої, а й світової була відома хоч одна «монолітна консолідована літературна школа»? І, нарешті, що таке «передовий напрям» у літературі? Боюся, що подібні пасажі свого часу й дали підстави, наприклад, В. Державинові закидати Юрієві Шереху «неоплужанство».

Зрозуміло, що цикл «Леґенда про український неокласицизм», написаний у середині 1940-х років, несе на собі помітний відбиток свого часу: не слід забувати, що в 1944—1946 роках Михайло Орест ще не здійснив видання наявних у нього зеровських текстів; взагалі, тогочасний рівень знань про Миколу Зерова та поетів його кола був незрівнянно нижчий, аніж тепер. Отже, й підходити до Шерехових праць 1940-х років слід об'єктивно-історично, з урахуванням часової перспективи. Іншими словами, навряд чи варто, оцінюючи «Леґенду про український неокласицизм», ставити їй сьогоднішні вимоги.

Зовсім інша річ — стаття Юрія Шереха «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» (1984; опубл. 1988)[647]. Викликає заперечення саме та її частина, де автор робить спробу якось обґрунтувати заявку самого Віктора Петрова — Домонтовича на місце «шостого» у «п'ятірному ґроні». Високий авторитет Юрія Шереха став причиною того, що атестація Петрова як «шостого неокласика» нині некритично повторюється багатьма авторами, як щось само собою зрозуміле. А тим часом немає нічого дальшого від істини. Я беруся за спростування головної тези Шерехової статті хоча б тому, що не хочу уподібнитися учням великого Аристотеля, котрі, як відомо, протягом століть бачили у комах рівно стільки пар ніг, скільки назвав учитель, а не скільки дала їм природа. Крім того, гадаю, що хибне тлумачення ролі В. Петрова в літературному житті 1920—1940-х років неминуче призводить до аберацій у висвітленні істотних моментів у біографії Миколи Зерова, та й не лише його самого.

Само собою зрозуміло, що в доробку В. Петрова важко, або й неможливо знайти щось із «рис неокласицизму», перелічених Юрієм Шерехом. Але це ще нічого не доводить: вони — поети, він — прозаїк; чому б йому не бути шостим у приятельському гурті? Отже, як до його кандидатури ставилися п’ятеро поетів?

Ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні Бургардт, ні Рильський ніколи Петрова «шостим неокласиком» не вважали і не називали. Драй-Хмара, якому належать слова про «п'ятірне» ґроно (а не шестірне), говорив про «співців», тобто поетів, тоді як Петров був науковцем і прозаїком-початківцем. Те саме в цитованому вище листі Миколи Зерова до Марка Черемшини: «Ядром групи є кілька поетів» (курсив мій. — М. М.). «Початкуючий прозаїк», якого Зеров згадує в цьому листі серед симпатиків, — це, можливо, й був Петров (якщо в 1926 році він уже почав писати прозу), але це міг бути й хтось інший. В усякому разі, місце Петрова серед дванадцяти («п'ятірне ґроно» поетів плюс чоловік сім «симпатичних елементів») сумнівів не викликає.

Взагалі ж окреслити коло тих, хто був тоді з «неокласиками», хто складав їхнє найближче оточення, не так уже й важко. Перший серед них — це, звичайно, літературознавець Борис Якубський (1889 — близько 1945), чия кімната біля Сінного базару (нині Львівська площа) правила за місце зустрічей майбутніх «неокласиків»[648]. Був боярином з боку Миколи Зерова на його весіллі. Зеров присвятив йому вірші: українською — «Аристарх», російською — «Живем мы жизнью многотрудною…» і «Какая радость, Вы поймете»… (цикл «Барышевка», №№ 2, 3). У зеровському колі Б. Якубського так і називали — «мудрим Аристархом». Під час німецької окупації він перебував у Києві, з наближенням радянських військ не зробив спроби виїхати на Захід. У 1945 році його сліди губляться. Про те, що він був фізично знищений радянськими репресивними органами, непрямо свідчить той факт, що протягом кількох повоєнних десятиліть його прізвище (хоча б як редактора «книгоспілчанського» 10-томника творів Лесі Українки) не згадувалось. Так, у «Вибраному» М. Зерова 1966 року цензура викреслила присвяту Б. Якубському — у вірші «Аристарх»[649]. Інші «симпатичні елементи» так або інакше названі в «Неокласичному марші». Ось вони. Літературознавець, прозаїк і публіцист Михайло Могилянський (1873—1942) — йому єдиному і найстаршому з «симпатиків» у «Марші» довірено співати solo. Літературознавець Ананій Лебідь (1898—1937), що проходив по тій же «справі», що й М. Зеров, і розділив його долю. Мовознавець Григорій Голоскевич (1884—1935), засуджений на процесі «СВУ». Історик літератури, шевченкознавець Михайло Новицький (1892—1964), у «Неокласичному марші» — «де Бальмен». Віктор Петров (1894—1969) — літературознавець, етнограф, археолог і прозаїк, у «Неокласичному марші» його названо «Сковородою», як автора розвідки про мандрівного філософа. Видавець, перекладач, журналіст Сергій Титаренко (1889—1976)[650], заарештований 1929 року у справі «СВУ» і висланий до Воронежа; під час війни еміґрував на Захід, жив у США. Крім того, в «Марші» ще згадується «Сашуня» — педагог і літературознавець Олександр Дорошкевич (1889—1946), товариш М. Зерова з університетських років і також, безперечно, належний до цього кола, але тільки до 1926 року, коли він недвозначно наблизився до «правильної», офіціозної позиції і з дружнього гурту вибув. Отже, перелічені сім чоловік (О. Дорошкевич у рахунок не йде), судячи з усього, якраз і були «симпатичними елементами», згаданими в зеровському листі до Марка Черемшини.

Місце В. Петрова додатково визначив Юрій Клен у своїх «Спогадах про неокласиків»: за його словами, Петров «дуже близько стояв до тої групи»