у цій статті якийсь сенс лише тому, що без них лишилися б незрозумілими деякі обставини життя і смерті Миколи Зерова), — скажу про ще один міф: ніби, перебуваючи в еміґрантському середовищі, «аґентурну роботу серед вільних українців він не виконував». Цю думку повторюють, — для більшої переконливості пишучи її великими літерами, — і Юрій Шерех, і інші; повторює її, мов якусь аксіому, і Роман Корогодський. Хочеться запитати: люди добрі, звідки вам це відомо? Сказати щось про це могла б одна тільки Лубянка, але й у цьому, вкрай малоймовірному випадку неможливо було б перевірити, чи це справді так. Поставимо інше запитання: а серед кого ще міг він провадити свою шпигунську, вона ж, якщо завгодно, розвідницька, діяльність? Не за Черчілем же і не за Труменом він шпигував? (Хоч Р. Корогодський і називає його не раз «суперрозвідником», та все ж). Інша річ, що Лубянку еміґраційний МУР (не плутати з московським), припускаю, цікавив не в першу чергу, — хоча дехто з мурівських літераторів, і то не останніх, як відомо, становив для чекістів безсумнівний інтерес — знов-таки, специфічний[659]. Але, повторюю, в якому середовищі, крім еміґрантського, він міг вести аґентурну роботу? А якщо не вів ніякої — за що тоді військовий орден і всі подальші урочистості?
Ризикну висловити своє припущення. Здається, сам Юрій Шерех лишив нам одну ниточку-підказку у своїх спогадах. Цитую, не обминаючи з любов'ю виписаного портрета героя: «Поєднання скепсису, втоми від життя, пересичення культурою, філософії з дитячістю, — може, це й було таємницею його принадності, його чару. Він був Менталітет, старий цинік, що йшов світом, товстенький, на рожевих дитячих ніжках, ще ніби хитаючися на своїх перших несміливих крочках. А було йому вже понад п'ятдесят, і широке розумне чоло його вже не знати де кінчалося, стаючи лисиною на його круглій, ляпоноїдній голові. Коли не рахувати його редакторської активності в «Українському засіві», тільки раз я спостерігав його в діянні. Це було того півріччя, коли він редаґував «Арку». Бажаючи, мабуть, утримати хиткий баланс між МУРом і середовищем «Української трибуни», він старався з усіх сил, запрошуючи до співпраці тих, кого він уважав представниками цього середовища (власне бандерівського. — М. М.), вимагав матеріалів про український резистанс»[660] (курсив мій. — М. М.). А це вже цікаво. Чому раптом у перевтомленого скептика раптом прокинувся інтерес до «резистансу» — збройного опору більшовикам на західноукраїнських землях? Зауважу, «Арка» — часопис аж ніяк не політичний, а артистично-модерний, з потягом до елітарності, підстав для цього не давав. Як видно з контексту, час оцього єдиного спалаху активності Петрова — збирання матеріалів про збройну боротьбу в Україні, — припадає на другу половину 1947 року (бо вже в січні 1948 року, як пише Юрій Шерех, Петров прийшов до нього з візитом, який означав кінець його «діяльного» періоду). В чому ж тут справа?
Відомо, що саме в ці місяці (літо — осінь 1947 року) вся радянська шпигунська мережа, вся беріївська аґентура в Європі «стояла на вухах». Чому? Тому що 30 травня 1947 року Головне Командування УПА віддало наказ кільком бойовим підрозділам прорватися на Захід, в американську зону окупації Німеччини. Цей план, незважаючи на значні втрати, частково увінчався успіхом[661]: так, 11 вересня того ж року бійці сотні «Ударники — 2» в Баварії урочисто склали зброю воякам 8-го корпусу окупаційних військ США. Прорвалася в Німеччину і частина вояків інших сотень УПА. Завдяки цим проривам на Заході стало відомо, що збройний опір в Україні триває. Про це писала світова преса, і резонанс нерівної боротьби українців — без жодної допомоги з боку Заходу, на третій рік після капітуляції Німеччини — звичайно, занепокоїв сталінське керівництво. А якщо так, пік активності всієї радянської аґентури, зокрема й «пересиченого культурою скептика», стає більш-менш зрозумілий.
В літературі висловлювалась думка про безпосередню причетність В. Петрова до загибелі «неокласиків», а значить, і Миколи Зерова. Як пише історик Ярослав Дашкевич, В. Петров — «мабуть, єдина в світі людина, що отримала радянський орден за те, що перебувала в лавах української націоналістичної еміґрації… Петров [збережеться] в історії української культури, як єдиний, що уникнув арешту, член розгромленої при його допомозі Етнографічної комісії ВУАН і як претендент до неокласиків — він подав заявку заднім числом, уже на еміґрації — до тої літературної групи, до винищення якої приклав свої пухкенькі дрібненькі ручки»
