Українське письменство - Микола Зеров
* * *
«П’ятірне ґроно» поетів, за всіх відомих сумних обставин нашої історії, спромоглося якісно змінити всю панораму української літератури XX століття, оновити мову і стилістичні ресурси української поезії — і ориґінальної, і перекладної. Першорядна роль тут, звичайно, належить Миколі Зерову та Максимові Рильському, хоча внесок і Михайла Драй-Хмари, і Павла Филиповича, і Освальда Бургардта (Юрія Клена) — також яскравий, самобутній і неоціненний. Їхній доробок став визначальним складником і першоелементом у розбудові української поетичної культури (передусім у царині художнього перекладу) наступних десятиліть. Так, із постійним огляданням на творчість Миколи Зерова та з урахуванням його поетичного та історико-літературного досвіду вивершувалися такі шедеври українського поетичного слова, як створені Максимом Рильським великі масиви перекладів із Шекспіра, Корнеля, Расіна, Мольера, Буало, Вольтера, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Тувіма та багатьох інших поетів; конгеніальні переклади Шекспірового «Гамлета» і «Слова про Ігорів похід» Леоніда Гребінки; блискучі переклади Миколи Бажана — «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі, «Давитіані» Гурамішвілі, «Фархад і Ширін» Навої, «Буря» Шекспіра, «Моцарт і Сальєрі» Пушкіна, «Фантазій» Словацького, книжки віршів Гельдерліна і Рільке, великі цикли поезій Данте, Мікеланджело, Ґете, Норвіда, Івашкевича, Делана; такі майстерні й натхненні переклади Леоніда Первомайського, як «Лейла і Меджнун» Нізамі, антологія балад народів світу, великий вибір творів Гайне, однотомники поезій Війона і Петефі; досконалі переклади Василя Мисика з поетів Сходу (Рудакі, Хайям, Гафіз, Фірдоусі, Сааді, Джамі, Тагор) і Заходу («Юлій Цезар», «Тимон Афінський», «Ромео і Джульетта» Шекспіра, дю Белле, Бернс, Кітс, Шеллі, Лонґфелло). Зеровські традиції багато важили і для таких майстрів поетичного перекладу, як Микола Лукаш та Дмитро Павличко. Саме Дмитрові Павличкові належить здійснення одного з фундаментальних зеровських задумів — упорядкування та переклад ґрунтовної антології «Світовий сонет». Слід пам’ятати, що він, перекладач сонетів Шекспіра, поетичних книг Марті, Ботева, Вапцарова, антологій польської та словацької поезії, за тяжких років маланчуківського антиукраїнського погромництва, всупереч ясно вираженій волі «верхів» використовував найменшу нагоду, аби згадати твори Миколи Зерова в позитивному контексті, підтримати нечисленних перекладачів-античників, вірних зеровським традиціям. (Чудово пам’ятаю, наприклад, той час, коли ім’я майстерного тлумача Андрія Содомори, — який також багато чим завдячує Миколі Зерову, — було заборонене для всякої згадки в друці і з’являлося тільки в Павличковому «Всесвіті», і більше ніде, на всю Україну). Багато зробив Дмитро Павличко і як голова зеровського ювілейного комітету, і як співупорядник «дніпрянського» двотомника Зерова 1990 року.
Окремо слід згадати про тих видатних майстрів поетичного слова, поетів і перекладачів, які біографічно і в творчому плані стали прямими продовжувачами поетичних устремлінь «п’ятірного ґрона», і зокрема Миколи Зерова — «першого серед рівних» у цьому дружньому колі. Їх було троє.
Перший серед них — не раз уже згаданий у цій статті Михайло Орест (Михайло Костьович Зеров), видавець і невтомний популяризатор доробку свого старшого брата. Блискучий поет і чудовий перекладач поезії (передусім французької та німецької), він був наймасштабнішою постаттю серед літературної еміґрації 1940-х років і не мав собі рівних як інтелектуал і митець. Безсумнівним був і його вплив (у 1960-х роках — звичайно, вже опосередкований) на ту частину літературної громадськості в Україні, яка розуміла всю вагу зеровської спадщини і докладала зусиль, аби хоч частково її оприлюднити, поступово вводити до культурного обігу.
Другий у цьому ряду — відомий перекладач і поет Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Колись, як молодий перекладач, він спілкувався з Миколою Зеровим, а як священик Української автокефальної православної церкви, охрестив його сина Костика. Опубліковані його спогади про автора «Камени», — не знаю, чи в повному вигляді. Відомий перекладач трагедій Шекспіра («Ричард ІІІ», «Антоній і Клеопатра», «Тит Андронік», «Макбет») і ініціатор повного українського зібрання Шекспірових творів, тлумач драм Гюґо і Словацького, «Кримських сонетів» та «Імпровізації» з «Поминок» Міцкевича, свій життєвий подвиг — переклади Гомерових «Одіссеї»[667] та «Іліади», а також «Поетики» Аристотеля, драм Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедій Аристофана — Борис Тен з усіма підставами вважав продовженням справи Миколи Зерова.
Третій продовжувач зусиль і учень Миколи Зерова — Григорій Порфирович Кочур, автор трьох перекладацьких «Відлунь», які є не що інше, як заповідана Миколою Зеровим унікальна в українській літературі енциклопедія поетичних стилів, у якій багатоголосся світової поезії відтворене адекватним розмаїттям звукових багатств та художніх засобів української мови. Важко переоцінити і вже згадану на початку цієї статті багаторічну Кочурову працю з публікації зеровських текстів, а також віршів і перекладів усього «п'ятірного ґрона» — за умов неослабного ідеологічного тиску, переслідувань та заборон 1960-х — середини 1980-х років. Заслуговує поваги оця Кочурова стійкість і терпляче здійснення «малих справ», які так багато важили для тодішнього літературного життя і не лишалися непомічені з боку «власть предержащих».
Перекладацька, а почасти й ориґінальна поетична праця всіх названих тут майстрів здійснювалася «під знаком Зерова» і мала зеровський доробок як свого роду незримий орієнтир і наріжний камінь, фундаментальну цінність. Зовсім не так склалася доля критичної та
