Українське письменство - Микола Зеров
…Навколо нас — кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор. Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищі багаття тліє І слуг гуде архієрейський хор.
Отже, в червні 1921 року Зеров уникнув арешту, а можливо, й розстрілу. Після 1921 року на зміну безсудним розстрілам, що їх досить легко було списати або на «боротьбу з бандитизмом», або на «злочини бандитів» (як це, наприклад, десятками років повторювано з приводу вбивства Леонтовича), прийшла підготовка численних судових процесів над групами «контрреволюціонерів», «решток експлуататорських класів», «терористів», «націоналістів», «іноземних наймитів» тощо. За якоюсь частиною цих «справ» дійсно стояла певна реальність, — адже нова влада не спиралася на більшість українського народу; частина українців, коли для цього складалися умови, проводила проти більшовиків боротьбу. (Влада називала таких людей «бандитами», тим самим ніби натякаючи на власну леґітимність, якої у більшовиків насправді не було й бути не могло). Проте, судячи з усього, дедалі більше «контрреволюційних груп» формувалося самими репресивними органами, і фальсифікованим процесам, покликаним додатково тероризувати населення, надавалося дедалі більшої ваги і розголосу. Місце безсудних убивств заступили вбивства через судову процедуру, нехай як завгодно фальсифіковану і формальну. Найвідомішою з таких сфабрикованих «справ», безперечно, був процес «Спілки Визволення України» (обвинувачених було 45 чоловік, але насправді на Україні були заарештовані тисячі й тисячі), проте не слід забувати й багатьох менш резонансних сфабрикованих справ: відбувалися процеси над такими «антирадянськими структурами», як «Боротьбистська змова», «Український повстанський комітет», «Польська військова організація», «Спілка Кубані і України», «Блок українських націоналістичних партій», «Київський обласний центр», «Українська національно-козацька партія», «Українська військова організація» т. д., і т. п.[635]. Правдива історія цих процесів досі не написана. Фабрикація їх, за всієї позірної різноманітності, була досить однотипна. Звичайною практикою за цих умов було створення (із заздалегідь підібраних для цього жертв) «терористичних груп», які прагнули одного: здійснивши замахи на більшовицьких вождів, відновити буржуазний лад, відірвати Україну від «братньої сім'ї народів» і запродати її західним імперіалістам.
У випадку Миколи Зерова перед партійними та репресивними органами так само стояло завдання — створити контрреволюційну групу на чолі з ним, лідером. До такої групи, певна річ, могли і повинні були увійти літератори та науковці, близькі Зерову за духом, творчим спрямуванням, нарешті, за віком, освітою, родом діяльності. Щоб товариський гурт, дружнє коло приятелів перетворити на «організацію» (це вже згодом її зроблять і «контрреволюційною», і «терористичною»), треба було знайти цим людям відповідну назву — причому не позбавлену правдоподібності: вона не повинна була відлякувати самих майбутніх «учасників групи». Таку назву було знайдено (точніше, запозичено в однієї маловідомої російської групи поетів) і накинуто Зерову, Филиповичу, Драй-Хмарі, Бургардтові і Рильському. Слово «неокласики» сказав уголос і привселюдно один не дуже помітний чоловік з оточення названих тут поетів (до цього «суперрозвідника» ми далі не раз повернемось) — причому на той момент вони ще навіть не всі були знайомі між собою. Це слово негайно, мов за помахом магічної палички, було підхоплене більшовицькою пресою (іншої вже не було) і розтиражоване в безлічі друкованих матеріалів: як це відбувалося, легко простежити за тогочасними газетами, починаючи з червня 1923 року.
Поети не дуже й відмагалися[636], не доглянувши в цьому чогось особливо лихого, бо й етикетка була підібрана вдало. Справді, який поет у глибині душі не хоче стати класиком? А крім того, кожен з п'яти так званих «неокласиків» мав свої, індивідуально окреслені стосунки з високою класикою. Наприклад, Микола Зеров, звертаючись до справжніх класиків, грецьких і римських, в однойменному сонеті висловився так:
