Українське письменство - Микола Зеров
Микола Зеров навчався в Зіньківській двокласній школі (1898—1900), Охтирській (з 1900 по 1903) та Київській першій (1903—1908) гімназіях, у 1908—1914 рр. — на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1 серпня 1914 до весни 1917 року викладав історію та латинську мову в Златопільській чоловічій (а з жовтня 1916 — також і в жіночій) гімназії. У квітні 1917 року взяв участь (як один із секретарів) у роботі Українського учительського з’їзду. З жовтня 1917 до 1 жовтня 1920 року викладав латину в Київській другій гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Водночас у 1918—1920 роках викладав історію української культури в Київському архітектурному інституті. 1920 року одружився з Софією Федорівною Лободою (1890—1985), мав з нею сина Костика (1924—1934). У 1919—1920 роках очолював редакцію бібліографічного журналу «Книгар». У травні 1920 року був обраний на дійсного члена філологічної секції Українського наукового товариства. З осені 1920 до середини 1923 року, переїхавши з Києва до Баришівки (на Переяславщині) викладав у місцевому соціально-економічному технікумі. 1923 року повернувся до Києва. З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров — професор української літератури в Київському інституті народної освіти (КІНО — тогочасна назва університету), що з 1 жовтня 1930 року був перейменований на КІПО (Київський інститут професійної освіти); тут же з жовтня 1930 року він очолював кафедру української літератури. Крім викладання в КІНО — КІПО, з жовтня 1923 по грудень 1926 року читав лекції з української літератури в Другій торговельно-промисловій школі (вул. Велика Житомирська, 2), з 1923 до травня 1925 року — в Київському кооперативному технікумі; 1924 року читав спецкурс з української літератури в Археологічному інституті; з грудня 1925 по вересень 1928 року викладав у Залізнично-експлуатаційному технікумі. З жовтня 1930 по жовтень 1933 року був професором Київського інституту лінґвістичної освіти, зокрема з осені 1932 року очолював тут кафедру теорії й історії перекладу. Крім того, в 1931—1933 роках викладав історію української літератури у вечірньому освітянському університеті. 1 вересня 1934 року Микола Зеров був звільнений з викладацької, а 1 листопада того ж року — і з наукової роботи в університеті. В січні 1935 року в пошуках роботи виїхав до Москви, 27 квітня 1935 року був заарештований у підмосковному Пушкіні, 20 травня відправлений до Києва. Суд над Зеровим відбувся 1—4 лютого 1936 року (вирок «терористові» — 10 років таборів). Був вивезений на Соловки, куди прибув на початку червня 1936 року. 9 жовтня 1937 року постановою трійки НКВД Ленінградської області справу Миколи Зерова було переглянуто і винесено вищу міру покарання. Вирок виконано 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох (Карелія).
Ми й досі не можемо сказати, що достатньою мірою знаємо обставини, які призвели до загибелі Миколи Зерова, хоч для їх висвітлення й зроблено вже чимало.
З одного боку, не викликає сумніву, що за умов масового більшовицького терору проти українського народу, і в першу чергу — проти української інтеліґенції, передусім так званої «старої» інтеліґенції (тієї, що здобула освіту ще в навчальних закладах Російської імперії), винищеної повністю або майже повністю, Микола Зеров був приречений. Він розділив долю десятків і сотень тисяч українських учителів, письменників, журналістів, лікарів, священнослужителів, науковців, інженерів, які, поряд із мільйонами українських селян, а згодом і робітників, службовців, військових та управлінських кадрів стали об’єктом багатьох хвиль ретельно планованих і здійснюваних режимом репресій. Мабуть, найкраще з написаного на цю тему — книга С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» (К., 1999), блискуче джерелознавче дослідження, яке по праву стало в один ряд із такими фундаментальними працями, як «Великий терор» і «Жнива скорботи» Роберта Конквеста, «Обличчя тоталітаризму» Милована Джиласа, «Номенклатура» Михайла Восленського, «Технологія влади» та «Імперія Кремля» Абдурахмана Авторханова. (Книга «Масовий терор…» С. Білоконя за нормальних обставин мала б бути приступна кожній українській родині, кожному українцеві — адже кожна українська родина нині існує саме тому, що в той або інший спосіб пережила масовий терор і мусить цей факт ясно усвідомлювати. Тим часом книжку видано тиражем… 500 примірників). Державний терор, який за часів опричнини Івана Грозного називався «перебором людишек», в СРСР, як це з документами в руках наочно продемонстрував С. Білокінь, «проводився на суто науковій основі. Він планувався як одна з ланок народного господарства». Статистичні піки масового терору виразно корелюють із розгортанням найбільших «новобудов комунізму» та інших сталінських накреслень, які вимагали нових і нових мільйонів робочих рук — безкоштовної робочої сили ув’язнених.
С. Білокінь, зокрема, документально показав, що картотеки людей, які належали до суспільних верств та інших категорій населення, що підлягали планомірному винищенню у 1920-х, а ще більше в 1930—1940-х роках, складалися аґентурною мережею більшовицьких каральних органів, починаючи з 1919—1921 років (хоч постійне доукомплектування цих, по суті, розстрільних списків не припинялося й далі). Микола Зеров, як і все його найближче середовище, найімовірніше, проходив у цих картотеках за категорією обліку «украинская контрреволюционная общественность». Всі або майже всі скільки-небудь помітні постаті зеровського науково-літературного середовища були фізично ліквідовані. Схоже на те, що рішення зберегти декому з цих людей життя ухвалювалося на рівні самого Сталіна. Щасливий «лотерейний квиток» на життя у випадку Максима Рильського Хрущов пов’язував із написаною поетом піснею про вождя, про яку вдалося Сталіну вчасно доповісти (втім, це не завадило НКГБ одразу після війни планувати вбивство Максима Рильського, фабрикуючи «злочин націоналістів-бандерівців»[622]); Миколу Бажана, що його каральні органи розробляли як «лідера фашистської групи»
