Українське письменство - Микола Зеров
«Книги народу польського» Адама Міцкевича цікавили українського дослідника, певна річ, передусім як прообраз і літературний зразок для костомаровських «Книг буття українського народу», — за словами Миколи Зерова, «найголовнішого ідеологічного пам’ятника Кирило-Мефодіївського братства: в ньому, як відзначав перший імперський експерт, граф С. Уваров[616], «трепещет сердце сочинителя, слог оживляется, и сила бешеного негодования обнаруживается на страницах, в коих он описывает родимый край в его мнимом угнетении»[617]. (Український текст «Книг буття українського народу» вперше побачив світ лише 1918 р.). У своєму курсі лекцій Микола Зеров детально порівнює твори польського і українського авторів і вказує на значення Міцкевичевих «Книг» для творчості не лише Костомарова, а й інших кириломефодіївських братчиків, зокрема Тараса Шевченка.
Що ж до Верґілієвої «Енеїди», то її місце в контексті всього зеровського доробку унікальне. Перш за все «Енеїда» — як відомо, останній переклад Миколи Зерова, opus magnus, над завершенням якого він працював у соловецькому ув’язненні. Зауважу, починаючи з Г. Кочура, не раз повторювалася думка, що цей переклад він закінчив. Строго кажучи, говорити так немає достатніх підстав: у своєму останньому відомому листі від 19 вересня 1937 року Зеров пише, що до кінця XII книги лишилося зовсім небагато. Але чи мав він можливість закінчити працю? Через 20 днів йому було винесено повторний — тепер уже смертний вирок, і ми нічого не знаємо ні про ці 20 днів, ні про останні 25 днів його життя, хіба що про сам факт його перевезення в складі етапу з 1111 в’язнів-смертників із Соловків — на місце розстрілу, в район Медвеж’єгорська. Нічого не знаємо ми й про долю перекладу «Енеїди», хоч, звичайно, припускаємо найгірше. До нас дійшла приблизно третина твору — книги І, VI, VII, VIII, а також невеликі уривки з книг II і V. Мабуть, «Енеїда» — вершина стилістичної майстерності Зерова-перекладача.
Знаменно, що Верґілій супроводжував Миколу Зерова протягом усього його свідомого життя, починаючи з гімназійних років. Еклогами Верґілія Зеров дебютував як перекладач у «Літературно-науковому віснику» (1918, №№ 2—З і 10—11). Про Верґілія він писав у передмові до «Енеїди» І. Котляревського (1919), у примітках до «Антології римської поезії» (1920), де, зокрема, процитовано середньовічний вірш-леґенду про відвідини святим Павлом могили Верґілія, а в основному тексті подано дві еклоги з «Буколік» та уривок з «Енеїди» (V, 835—871); у сонеті «Данте» (1921), де Верґілія названо «чарівником» і «небесним послом»; у примітках до «Камени» (1924), в основному тексті якої надруковано два уривки з «Георгік»; у книжці «Нове українське письменство» (1924) та в курсі лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928): в останньому звертає на себе увагу характеристика Верґілія, яку можна назвати прозовим розгорнутим варіантом пізнішого зеровського сонета «Верґілій» (1933)[618]; у статті «Брюсов — переводчик латинских поэтов» (1933). Таким чином, можна з певністю стверджувати, що Верґілій перебував у полі уваги Миколи Зерова протягом двох десятиріч — щонайменше з 1918-го по 1937 рік включно. Крім того, постійно і не меншою мірою його цікавили такі несхожі між собою «похідні» Верґілієвої поеми, як «Енеїда» Івана Котляревського та «Харко, запорозький кошовий» Якова Кухаренка.
У кожного великого поета є свій «шифр», свій «код», свій індивідуальний міфосюжет, свій архетип, якщо скористатися з Юнґового терміна. Іншими словами, його поетичний світ містить певну іманентно задану структуру, яка зовсім не обов'язково лежить на поверхні. Спроба хоча б частково витлумачити структуру цього творчого світу (у випадку Миколи Зерова ми, природно, включаємо в нього і переклади, і літературознавчі та всі інші його праці — весь авторський контекст; втім, те саме слід робити при поглибленому розгляді доробку будь-якого іншого значного письменника) жодним чином не має на меті знаходження якогось одного спільного знаменника і не виключає інших підходів, — навпаки, передбачає їхнє існування та співіснування. Тим істотнішою видається нам можливість знайти певну провідну нитку в контексті всього зеровського доробку, ланку, що пов'язує різні — в тематичному і жанровому плані — частини цього творчого світу.
Свого часу дослідники (зокрема, В. Брюховецький) відзначали, що в ориґінальних поезіях Миколи Зерова розсипано чимало прикмет, що свідчить про тривожні передчуття поета, який, можливо, передчував і передрікав свою передчасну насильницьку смерть, причому цей мотив простежується від самого початку 1920-х років: «Листя чорноклена кривавиться у світлі ліхтарів» («У травні»); «Полярна ніч і волохатий сполох над безвістю засніжених долин» («Чернишевський»); «О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, що за чуття на серце налягло!» («Сон Святослава»); «… Прикрих дум не сходить попіл — як прогнати тлум передчувань і всі страхи безсонні?» («Superstitio»); «острожна колонада» університету («Визволення») і «залізні ґрати» Ботанічного саду («Параду», IV); «так мандрівник, що в тундрі замерзає, усе тропічний бачить краєвид» (там же), не кажучи вже про такі вірші, як «Обри», «Оі triaconta», «Чистий Четвер», «Incognito». Ці та чимало інших прикладів подібного кшталту, втім, самі по собі ще не можуть розглядатися як виключно вияв «поетичного ясновидіння», прозрівання недоброго майбутнього. Справа в тому, що Микола Зеров від самого початку 1920-х
