Українське письменство - Микола Зеров
У листі до Василя Чапленка від 30 березня 1935 року, — а цьому адресатові Микола Зеров незадовго до свого арешту надіслав власний сонетарій, як і примітки до частини віршів, — поет так висловився про свій сонет «Данте»: «Поезія, якої я не розумію: подібно до «Сна Святослава», ця річ мені приснилася». Якщо у «Сні Святослава» поет побачив здійснення над ним поховального обряду, що супроводжувалось низкою лихих прикмет, то у випадку сонета «Данте» ситуація дещо складніша.
Як відомо, царина сновидінь нерідко буває пов’язана з оголенням, унаочненням деяких найтонших психологічних структур творчої особистості (особливу увагу аналізові снів та використанню їх у художній практиці приділяли сюрреалісти та близькі до них художні течії XX століття). Отже, Миколі Зерову сниться Данте. Оповідь ведеться від першої особи — від особи Данте, в цьому випадку, можливо, alter ego автора: вдвох із «чарівником Верґілієм» вони пропливають «саґою дивною без демена й весла» до далеких водяних лілей. Цей краєвид, як зауважив Г. Кочур, «скоріше райський, або принаймні передрайський»; погляд поета тоне в «білій наплаві» лілей, а слух — у мові «небесного посла» Верґілія:
Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром, Далеко від землі, від valle lacrimarum Зросли тут засівом потужної руки; Далекі від тривог і від земної сварки, Колишуться і снять, одвічні двійники Сонетів і канцон майбутнього Петрарки».
«Отже, — пише Г. Кочур, — таємничі лілії виявляються — в дусі філософії Платона — одвічними двійниками, прообразами ще не виниклих віршів Петрарки. У первісному варіанті сонет мав заголовок «В царстві прообразів» — цим заголовком ще виразніше наголошувалась «платонівська» розробка теми»[619].
Чим же пояснити те, що провідником до царства прообразів у зеровському сні, як і в обох варіантах сонета, є Верґілій, постійний супутник і Данте в його великій поемі, і самого Зерова в його творчому розвитку? Чим був дорогий, чим так приваблював українського поета Верґілій?
Четверта еклога «Буколік», перекладом якої Микола Зеров дебютував у пресі як тлумач, Верґілієва пророча візія «золотої доби», належала до ключових і найвідоміших творів римського поета. Написана в 40 році до Різдва Христового, вона, за словами М. Л. Гаспарова, «проголошує віру в близький кінець залізної доби, спокутування мук людства, оновлення світу і започаткування нового циклу часів, нового золотого віку. Новий вік символізується для поета образом дитини, яка має народитися за консульства Азинія Полліона… Без сумніву, символічний образ дитини повинен був мати якийсь відповідник у дійсності. Християнське Середньовіччя з певністю бачило тут пророцтво про народження Христа і за це шанувало Верґілія, як святого; сучасна філологія пропонує різні тлумачення… Хоч би як там було, містичний пафос 4-ї еклоги відбивав ті месіанські настрої епохи, на які значною мірою спирався Октавіан Авґуст (63 до н.е. — 14 н.е.), коли йшов до влади»[620]:
Час надходить останній по давніх пророцтвах кумейських; Низка щасливих віків на землі починається знову. Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна: Парость новітню богів нам із ясного послано неба. Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну: З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять, Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!
Проте, хоч Микола Зеров і досконало переклав уславлену IV еклогу, все ж таки, мабуть, не вона, з її віщуванням нової золотої доби, виявилась визначальною для реалізації внутрішніх установок українського поета. Зеровський поетичний архетип, судячи з усього, слід шукати не тут.
