Українське письменство - Микола Зеров

Перший розділ нашого видання — «Нове українське письменство» — містить повний текст однойменної розвідки 1924 р.

До другого розділу — «Статті, рецензії, нотатки, виступи» — увійшли переважно твори Миколи Зерова, опубліковані в різних періодичних виданнях і книжках. Проте є й кілька винятків: друкується тут і низка текстів, знайдених в архівах і досі не опублікованих. Це чернетка його університетської дипломної роботи — розвідки про літопис Григорія Грабянки (подаються найістотніші фраґменти), а також «Кілька слів на відповідь т. Пилипенкові», «Прокуратор Іудеї» і два перекладачі», «Брати-близнята» (Історія й побут у Стороженковій повісті)», «Українські оди XIX ст.». Оскільки чернетки друкованих матеріалів у більшості випадків не збереглися і дати їх написання відсутні, тексти Миколи Зерова подаються в нашому виданні у хронологічній послідовності, як правило, за датами їхньої публікації.

Зібрання статей, рецензій, передмов та інших матеріалів Миколи Зерова у нашому виданні наближається до повного, але повним не є. Можливо, ще не одне відкриття міг би принести пошук в архівах, а також систематичний перегляд усієї української періодики 1910-х — початку 1930-х років, особливо провінційної. Повні її комплекти, на жаль, відсутні в наших книгозбірнях та архівних сховищах. Так, наприклад, упорядникові та редактору не пощастило знайти статтю Миколи Зерова «Політичні міраклі» (опублікована в зіньківській газеті «Труд», 1917, № 45) — названого числа немає в доступних нам — неповних — комплектах газети. (Сподіваюся, що цей номер таки зберігся в якійсь із бібліотек Москви або Санкт-Петербурґа; але поки що пошуки наслідків не дали).

Існує й інша проблема. Від перших же місяців утвердження більшовицької влади в Україні Микола Зеров став об’єктом постійних нападок та аґресивних звинувачень з боку як дрібних слуг режиму, так і чільних його функціонерів (про це буде сказано нижче). Інтенсивність цього тиску в різні моменти бувала різною і залежала від змін політичної кон’юнктури. В тяжкому становищі Микола Зеров опинився у 1930 році, під час уже згаданого процесу «СВУ» — похмурого спектаклю, інсценізованого каральними органами і керованого з Москви Сталіним. Микола Зеров, як відомо, був викликаний до Харкова на це судилище в ролі свідка, але щомиті міг опинитися на лаві підсудних: відомо, що в 1929 році був заарештований його молодший брат Михайло (майбутній поет Михайло Орест), і слідчі ГПУ понад вісім місяців на допитах домагалися від нього свідчень проти Зерова-старшого[610]. Лише Михайлова стійкість, незламність характеру врятувала на той момент Миколу Зерова від арешту. Так от, всупереч поширеним (активно поширюваним свого часу) уявленням, ніби всі підсудні все визнавали і мало не співробітничали зі «слідством», ми маємо досить відомостей про те, що опубліковані в пресі звіти про процес «СВУ» — такі ж фальшивки, як і більшість слідчих протоколів. (Див. про це, наприклад, спогади Г. Костюка, що був присутній на частині судових засідань і відзначає стійку поведінку Володимира Чехівського і Миколи Зерова)[611]. Ось що пише з цього питання сучасний дослідник — юрист А. А. Болабольченко: «У справі «СВУ» протоколу судового засідання фактично не було. Точніше, є документ під такою назвою, що складається всього-на-всього з сорока сторінок, списаних великим почерком. Хай читач порівняє: сорок п’ять підсудних, яким пред’явлений великий обсяг обвинувачень, сорок днів процесу — і лише сорок сторінок протоколу. Тобто по сторінці на день!.. До справи долучені розшифровані стенограми процесу, що їх вели стенографістки, не введені офіційно до складу суду, тож вони, природно, не відповідали за достовірність стенограми»[612].

Хоч яким сумнівним був газетний звіт про «допит свідка Зерова» (відбувся 19 січня 1930 року), де його слова подаються у викладі, ще меншої довіри заслуговує «Лист до редакції» Миколи Зерова[613], де читаємо: «Не може бути іншої оцінки цієї контрреволюційної змови, як сигналізування закордонному фашизмові, як запобіглива служба найзапеклішому класовому ворогові». Правда, дуже схоже на Зерова — і стилістично, і за змістом? Втім, іронія тут ні до чого. Думаю, в цьому випадку нам не треба впадати в гріх нічим не виправданої довірливості. Хто і коли пробував довести реальне зеровське авторство цих фраз? Якщо редактор «Пролетарської правди» або хто-небудь інший вписав цей і подібні пасажі до листа, очевидно, справді складеного Миколою Зеровим (а потреба якогось листа до редакції, судячи з усього, дійсно існувала: цькування Зерова, наклепи на нього і облудні звинувачення в цей час досягли свого апогею — чи можна було мовчки з ними погодитись?), — то хіба мав він можливість гласно спростувати приписане або дописане йому інкоґніто-газетярем або й кимось вищим? Такої можливості в 1930 році він не мав і мати не міг. Схоже враження справляють і два-три його короткі дописи до університетської багатотиражки «За комуністичні кадри» (1931—32 рр.) — про поїздку в підшефне село, про підготовку фахівців у світлі вимог і постанов ЦК партії на кафедрі української літератури… Ці останні замітки, можливо, написані самим Зеровим. Але не помилюся, коли скажу, що передруковувати їх сьогодні, як і згаданий лист до редакції «Пролетарської правди», він не став би. Не будемо цього робити і ми: адже упорядник