Українське письменство - Микола Зеров

На користь сказаного може свідчити й те, що Микола Зеров уже після процесу «СВУ», в грудні 1930 року, не прийняв пропозиції, що походила від партійних верхів — узяти участь у колективній брошурі, присвяченій «процесові Промпартії», так само сфабрикованому ГПУ. Це означає, що ніякого «зламу» в ньому не відбулося, як то могли зрозуміти читачі «Пролетарської правди». Це добре видно і з його листування 1930-х років (див. розділ «Листи» у нашому виданні). Тому вважаю, що слід погодитися з думкою В. Брюховецького про одну з останніх статей Миколи Зерова — «Кобзарь» Шевченко в русских переводах», видану в Ленінграді за підписом М. Новицького: «Очевидно, деякі акценти, особливо — жорсткуватого, кон'юнктурно-політичного характеру були зроблені або М. Новицьким, або ж редактором у процесі підготовки рукопису до друку»[614]. З огляду на це ми друкуємо названу статтю в дещо скороченому (без шкоди для цілості) вигляді, вилучивши окремі фрази, які явно Миколі Зерову не належать.

Взагалі ж питання атрибуції окремих зеровських текстів не завжди просто розв'язуються, особливо в тих (втім, нечисленних) випадках, коли той або інший текст з якихось причин не був внесений Зеровим до свого бібліографічного списку публікацій. Ось, наприклад, невеличка рецензія на книжку А. Чайковського «Козацька помста», підписана криптонімом Z. Здавалося б, пов'язувати її з Миколою Зеровим немає достатніх підстав: адже таким криптонімом підписувався не лише автор «Камени». Проте, уважніше вчитавшись у текст рецензії, впізнаємо зеровський стиль. Справа не втому, що поняття «описка», «помилка письма» рецензент Z. передає латинським «lapsus calami» (хоч, як відомо, до подібних латинізмів часто вдавався Микола Зеров). Рецензент Z. відзначає «недостачу артизму, розроблення (курсив тут і далі мій. — М. М.), надуживання грубих, крикливих рис… Шанований автор при більшій увазі міг би дати образи тонше вироблені і ліпше викінчені». Але ж цей текст стилістично дуже близький (і близький своїми думками) до зеровських приміток, що стосуються римського розділу «Камени»: «У нас, на наших літературних облогах, при повній майже нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне… Праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази… мови». Близькість стилю і словника, а також думок, викладених у цих двох текстах, свідчить, що писала їх одна людина, отже, рецензент Z. — це й є Микола Зеров. Втім, цей криптонім вживався Миколою Зеровим і у випадках, де його авторство не викликає жодних сумнівів.

Третій розділ «Українського письменства» являє собою спробу зібрати значну, якщо не переважну частину епістолярної спадщини Миколи Зерова. Така спроба робиться вперше. При підготовці книжки не ставилося завдання зібрати всі вцілілі зеровські листи. На заваді цьому стояла та ж обмеженість обсягу видання: адже листи могли бути тільки одним із його розділів. Крім того, повне видання зеровського епістолярію (гадаю, це мав би бути окремий, ретельно підготовлений том) стане можливим, коли ті кілька дослідників і колекціонерів, які мають у своєму розпорядженні певну кількість листів Миколи Зерова, опублікують їх і в той чи інший спосіб об’єднають свої зусилля. Я маю на увазі листи до І. Айзенштока, до А. Гозенпуда, ранні листи до В. Романовського, не так давно виявлені в м. Кролевці, і деякі інші. Так чи інакше, розділ «Листи» нашого видання, хочеться вірити, ляже в основу майбутнього повного зібрання епістолярної спадщини Миколи Зерова.

У додатковому розділі «Українського письменства» подаються кілька зеровських перекладів. Після виходу двотомника творів Миколи Зерова (1990) та згаданих вище «Народних оповідань» І. Л. Переца (1994) чи не єдиним відомим його перекладом, що не передруковувався з 1929 року, був «Огняний змій» П. Куліша. Ним і відкривається перекладний розділ «Українського письменства». «Книги народу польського» Адама Міцкевича друкуються за автографом Миколи Зерова, датованим, очевидно, початком 1920-х років, вперше (якщо не брати до уваги кількох цитат із цього твору, наведених у зеровському курсі лекцій «Українське письменство XIX ст.» як ілюстрації до «Книг буття українського народу» Миколи Костомарова). Нарешті, вперше друкується повний текст закінчення VI книги Верґілієвої «Енеїди» (рядки 695—901): адже у двотомнику 1990 року VI книга «Енеїди» була опублікована з двома помітними лакунами (рядки 719—755 та 808—846).

Історико-культурна і критична есеїстика Миколи Зерова, що становить більшу частину тому «Українське письменство», при уважному її розгляді (разом з курсом лекцій «Українське письменство XIX ст.», книжками «Від Куліша до Винниченка» і «До джерел») становить безсумнівний інтерес не лише як одне з найвищих досягнень української літературознавчої думки XX століття. За влучним спостереженням сучасного дослідника, статтям, монографіям і розвідкам Миколи Зерова притаманні «стислий, сказати б, графічно чіткий виклад матеріалу в поєднанні з тонким відчуттям плоті художнього тексту, внутрішня вмотивованість періодизації і загальної схеми еволюції літературних поглядів та уподобань»[615]. Ці слова, сказані, власне, про перший (і останній) випуск «Нового українського письменства», без будь-якого перебільшення можна віднести до всього масиву зеровських літературознавчих праць. Разом з тим і власне художні розділи його доробку — ориґінальні вірші і поетичні переклади, але також і переклади драм і прози не відділені непроникним муром від усього написаного Зеровим — істориком літератури і критиком. До того ж сам плин часу переводить суто критичні матеріали, зокрема злободенно полемічні, в ранґ фактів історико-літературних: чим, як не історією літератури, стали для нас, наприклад, диспути і дискусії 1920-х років і чимало подібних матеріалів?

Дослідники творчості Миколи Зерова не раз відзначали внутрішню єдність його різножанрового доробку. Не зайвим буде ці уявлення додатково розвинути. Хоч би який зеровський переклад ми згадали, його можна так чи інакше співвіднести з тими чи іншими мотивами його ориґінальних віршів або розділами його літературознавчої есеїстики. З цього погляду варто звернутися хоча б до трьох зеровських перекладів, що друкуються в нашому виданні. (Хоч це