Час настав - Костянтин Матвієнко
— Ні, тобі краще залишитися з Надією, бо вона вже ледве тримається, — вперся Павло. — До того ж невідомо, як довго жезл спроможний підтримувати захисний купол, та й не слід його людям показувати.
Суперечку раптом перервав двигун «Пежо», який Борисові нарешті вдалося запустити. За мить Лахудрик повідомив, що на великій швидкості до них наближаються ті ж три машини.
— Урозтіч! — наказав Борис, беручи на себе функції командира. — Ти, Павле, мчи в напрямку Києва. Постарайся доїхати до першого-ліпшого міліцейського посту, тільки обережно на узвозі перед Обуховом. Я — у протилежний бік. — Він підштовхнув Аскольда, який усе ще вагався, на сидіння «Лексуса», зачинив за ним двері, а сам ускочив у «Пежо». Машини роз’їхалися у протилежні боки.
За «Лексусом» учепилося одразу два джипи переслідувачів — імовірно, дався взнаки клас автомобіля. Павло впевнено тримав кермо, розганяючи машину до вкрай небезпечної на нічній зимовій дорозі швидкості. Але переслідувачі все одно поволі скорочували дистанцію. Вони зайняли обидві смуги руху. За хвилину один з джипів почав блимати дальнім світлом, наказуючи Павлові зупинитися, але той чимдуж тиснув на газ, ледве встигаючи реагувати на зміни рельєфу. На щастя, цієї пори траса лишалася порожньою. З вентиляційного люка автомобіля, що намагався обійти їх ліворуч, вистромився чоловік. Озирнувшись, Аскольд побачив, що той тримає в руках щось дуже схоже на автомат. Тієї ж миті по мерзлому асфальту, вибиваючи з нього іскри, чергою вдарили кулі. Аскольд наказав Надії лягти на підлогу машини. Попереду блимнули фари вантажівки, що, виїхавши на невеликий пагорб, почала спускатися просто назустріч переслідувачу, який наздоганяв їх ліворуч. Той мусив повернутися на свою смугу руху. Тепер обидві машини переслідувачів рухалися одна за одною. На щастя, за вантажівкою на шосе з’явилася фура, а за нею, з великими інтервалами, ще три. Павло відчайдушно маякував їм фарами, але ті лише вдячно блимали у відповідь, мабуть, вважаючи, що їх попереджають про засідку даішників. Відстань між переслідувачами та втікачами скорочувалася. Глянувши на мобільний, Аскольд побачив, що той перебуває поза зоною досяжності — поряд не було населених пунктів. «Лексус» почав долати підйом. Нападники зрозуміли, що переслідувані вже нікуди не подінуться, і лише чекали, поки траса знову спорожніє.
Аскольд відчув якусь вібрацію. Це нагадала про себе Книга, що так і пролежала у рюкзаку весь час їхньої бурхливої подорожі. Він миттю дістав її, звичним жестом поклав долоню на чорну палітурку і, як завжди, просто попросив:
— Урятуй нас, будь ласка!
Не встиг Павло подумати, що в Аскольда від страху затьмарилася свідомість, як просто перед капотом виникла знайома завіса брами, щоправда, цього разу достатньо широкої, щоб у неї проїхав автомобіль, і наступної миті вони вже мчали київським Набережним шосе повз Видубецький монастир. Озирнувшись, Аскольд побачив майже порожню, освітлену високими ліхтарями широку дорогу. Переслідувачі зникли без сліду. Мобільний показував відмінну якість сигналу зв’язку.
— Павле, дзвони батькам, а я тим часом наберу Бориса. А де Лахудрик?
Борис стрімко розігнав машину і впевнено помчав незнайомим шляхом у напрямку Дніпра. їх переслідував лише один джип, який, утім, не поспішав скористатися перевагами потужного двигуна, тримаючи дистанцію — ніби граючись. За кілька кілометрів промайнув покажчик «Долина», і вони виїхали на центральну вулицю невеликого села, де в окремих хатах уже світилися вікна. Переслідувач блимав фарами, сигналізуючи невідомо про що. Трохи зменшивши швидкість, Борис, уважно спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду, майже спокійно сказав:
— Ільку, ми не втечемо, занадто вже потужна у них машина. Відбиватися теж справа марна — думаю, що вони професіонали і добре озброєні. Зараз відженуть нас подалі від місця утримання Надії, щоб ні в кого не виникло зайвих підозр, і перестріляють у чистім полі.
— Не поспішай нас ховати, — відгукнувся венед. — Підпускай їх ближче. Потім за моєю командою різко набереш швидкість, а коли скажу — враз зупиняй машину.
Ілько, ставши на сидіння колінами, розвернувся спиною до вітрового скла і дістав жезл Аратти. Джип поволі, впевнено й хижо наближався до них. З неба раптом сипонув густий сніг, здійнялася легка хуртовина.
— Жени! — наказав Ілько.
Сріблястий «Пежо» рвонув засніженою трасою. Його трохи повело, та Борис утримав кермо і вирівняв автомобіль, знову набираючи швидкість на ідеально прямій ділянці шляху. Джип на кілька секунд відстав, а тоді знову почав їх наздоганяти.
— Гальмуй! — пролунала Ількова команда.
Венед простягнув праву руку із затиснутим у ній жезлом. З чорного каменя вирвався струмінь біло-синюватого світла. Плавно натискаючи на педаль гальма, Борис почув, як за його спиною розлітається на друзки заднє скло машини. Він подумав, що переслідувачі наважилися почати стрілянину прямо у селі. Не випускаючи з рук керма, Борис пригнувся, одночасно крикнувши Ількові, щоб той падав на підлогу.
— Кх-хар-ра! — замість того, аби впасти, переможно крикнув венед, спостерігаючи, як конус світла, що перед тим саме і розніс заднє вікно їхнього авта, вмить утворює перед машиною переслідувачів прозорий, ніби з тонкого скла, круг, край якого позначився яскравим вогняно-жовтим контуром. Джип на величезній швидкості, навіть не гальмуючи, врізався у цю перепону. Почувся глухий удар, і на шосе замість красеня позашляховика вже крутилася купа гнутого металобрухту, відкинута від місця зіткнення на кількадесят метрів назад. Понівечені залишки машини сповзли в кювет.
Конус світла, що випромінювався каменем скіпетра, зник, ніби Ілько просто вимкнув ліхтар.
Борис зупинив «Пежо», салон якого швидко заповнював пронизливий холод.
— Як це сталося? — Здивовано-переляканий Борис здалеку оглядав купу заліза, що безладною масою темніла на тлі засніженого поля.
— Запитаєш Аскольда, він ліпше пояснить. Забираймося швидше звідси! — Ілько поклав скіпетр на коліна.
Борис дістав з бардачка карту і, визначивши маршрут на Київ в об’їзд Обухова, повів машину до міста. Незважаючи на потужне обігрівання, у салоні дедалі холоднішало.
Задзвонив телефон.
— Чую тебе, — відгукнувся у слухавку венед.
— Як ви, живі? — перш за все спитав Аскольд.
— Доповідаю: переслідувачів нейтралізовано, рухаємося до Києва. Мерзнемо! — чітко відповів Ілько.
— Хух! — полегшено зітхнув Аскольд. — Павло повіз сестру до батьків. «Лексус» Борисового батька залишить там на стоянці. А ви женіть до мене на Костьольну. Як там Лахудрик?
— А хіба він не з вами? — спитав Ілько, вже передбачаючи відповідь. — Борисе, ми домовичка загубили, — мовив він до напарника.
— От блін! —