Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович
— Колись і твій портрет там був?
А: — Ну звичайно. Мій пік був коли «Дванадцять обручів» отримали відразу кілька премій.
— Яке в тебе тоді було відчуття?
А: — Незатишне, тому що мене страшенно смикали на всі боки і на інтерв’ю журналісти вилаштовувалися в чергу. Пройтися залами книжкового ярмарку було дуже складно. Всі зупиняли, затримували. Хотілося маску одягнути.
— Ти вже надто наголошуєш на негативних сторонах слави. Але ж і позитивні теж існують?
А: — Звичайно. Хвилини внутрішнього умиротворення і задоволення собою. Я думаю, лише в цьому якийсь позитивний бік. Коли ти сам на сам зі собою і вмиротворений. Бо все решта — не дуже позитивне.
— Ну ти знов!..
А: — Ні, ну от коли симпатичні незнайомці десь впізнають і висловлюють свої компліменти, то це теж, напевно, радше позитивний бік. Але з іншого боку, бувають і дуже неприємні незнайомці. І нав’язливі, і якісь такі, що від тебе одразу щось хочуть чи з якоюсь претензією до тебе лізуть. Це все таке мішане. У будь-якому разі, напевно, маю в тому якусь потребу — ззовні чути підтвердження того, що я щось роблю добре. Бо якщо чесно, то не можу сказати, що мені це байдуже.
— А коли ти вперше зіткнувся зі славою в Україні? Тобто коли тебе впізнали, чи коли ти відчув, що вже впізнаваний?
А: — Складно відповісти. Думаю, це ті моменти, коли я ще всередині «Бу-Ба-Бу» і де впізнають нас трьох.
— Тобто це вперше почалося із «Бу-Ба-Бу»?
А: — Так, кінець 80-х. Я думаю, так, бо ми тоді почали з’являтися на людях більше.
— Стали дуже публічними.
А: — Так, почали виступати на публіці, і це вже щось таке, що відкладається в зоровій пам’яті. Тоді ж не було селфі, тотального фоткання, інстаґраму.
— Ти й нині не дуже в інстаґрам чи у фейсбук лізеш. Чому?
А: — Мені здається, що я свій оптимальний шлях комунікування маю й без фейсбуку. Немає сенсу користуватися ним якось так епізодично. Йому треба віддати якусь частину себе. Віддаючи її, напевно, треба пам’ятати, що ти створюєш собі купу проблем. Я ж і без фейсбуку вряди-годи спричинююсь до якогось скандалу. А от уяви собі, що я щодня мав би нагоду на весь світ щось заявляти. Жах! Мені це просто зайве. Мої найрізкіші, найдратівливіші висловлювання так чи інакше якось там трансформуються через те, що я, наприклад, публікую в колонках або ні сіло ні впало наляпаю в інтерв’ю. Зрештою, ми можемо вважати, що цей раз на тиждень, щотижневий виступ із колонкою — це теж якась форма мережевого спілкування. Але не хочу сказати, що я такий принциповий ненависник фейсбуку, бо це якесь втілене зло чи щось тому подібне. Зовсім ні — там відбувається страшенно багато симпатичного. Крім того, що й страшенно багато дурного всякого і примітивного. Але теж є і глибші речі, як і, зрештою, те, що дає змогу деяким людям знаходити себе на відстані — це теж дуже непогана штука. Але я маю спілкування навіть більше ніж достатньо. Тому фейсбук мене б тільки розпорошував, відволікав.
— А ти стикався із так званим фанфікшном за своїми творами? Тобто, чи хтось використовував, скажімо, Перфецького у своїх творах? Якісь нові сюжети на основі твоїх текстів?
А: — Щось таке бувало. Я не знаю, чи ті тексти можна вважати такими вже аж творами, але якісь реакції, містифікації, послання й так далі — щось таке було. Я цього спеціально не відстежую.
— Не забиваєш час від часу у ґуґлі «Перфецький», що там пишуть про нього?
А: — Ні. Це останнє, чим би я займався.
— Але класна ідея, ні?
А: — Ну, можна спробувати.
— Як думаєш, література в майбутньому стане мультимедійною чи так і залишиться друкованою, у формі літер?
А: — Я думаю, що це все одно буде якимось таким головним річищем. Літери. Так і залишиться як головна форма: письменник створює текст. У нинішні часи вже переважно в комп’ютері. Але й це не конче, бо, здається, є й тепер якісь диваки, які все ще від руки пишуть, а по-іншому не можуть.
— Ти читав цю розмову трьох іспанських письменників…
А: — Іспаномовних. Маріас, Перес-Реверте і Варґас-Льйоса.
— Там був фрагмент про те, хто з них як фізично пише.
А: — Ага, я звернув увагу. Хтось із
