Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович
— Читав, що він забороняв перекладати свої романи з французької на чеську, бо хотів це зробити сам, щоб зберегти в перекладі свою мову, і через це чехи довший час не могли ознайомитися з його новими творами…
А: — Я не мав приємної можливості з ним самим на цю тему говорити і його про це запитати, але мені це завжди саме так і подавали. Насправді все може бути ще якось інакше. Про мене ж теж усяке плетуть.
— Можливо, про тебе говорять об’єктивніші речі, ніж ти сам про себе думаєш. Бо ти ж себе сприймаєш суб’єктивно.
А: — Я думаю, що добре, аби Кундера сам це так і приймав. Що в нього така холодна, стерилізована, умоглядна мова. А не щоб інші таке про нього виговорювали.
— Сашко, а в польській літературі можна знайти такі два полюси?
Б: — Коли знаєш якусь літературу ближче, то бачиш тих полюсів більше ніж два. Але якщо треба згадати когось найвиразнішого, то, наприклад, Сенкевич і Ґомбрович. Тільки вони не сучасники, спочатку один був, потім другий. Сенкевич творив «богоойчизняний» національний міф, досить схематичний, але милий широким народним масам. Зміцнював людські серця, як він сам про себе казав. А Ґомбрович той міф розхитував, усіляко висміював і вносив сумнів у голови. Але це таке, більше для спеціалістів… Може, я ліпше про інше протиставлення скажу. Про дві політичні лінії. Українцям варто би загалом у цьому орієнтуватися, щоб не говорити «поляки погані» чи «поляки хороші», а бачити, що там є дві різні традиції. Одна тягнеться від націоналіста, антисеміта і антиукраїнця Романа Дмовського. Він прямо говорив, що Польщі треба знаходити спільну мову з Росією, навіть совєтською, аби лиш не допустити постання незалежної України. І вся та фашистська галайстра, яка сьогодні розпаношилася в Польщі, всі ті «оенерівці» і «вшехполяци» — це його ідеологічні нащадки. І, незалежно від їхніх офіційних заяв, вони з усіх сил діють на користь Росії і на шкоду Україні. А є інша лінія — від Пілсудського. Ми, звичайно, персонально до Пілсудського теж можемо мати деякі претензії, але треба пам’ятати, що такі поляки, як Єжи Ґедройць, перед Другою світовою війною були «пілсудчиками». А після війни, в еміґрації, зайнялися формуванням нового польського світогляду, в якому визначальною стала теза «без вільної України немає вільної Польщі». Яцек Куронь чи Адам Міхнік — це, так би мовити, випускники школи Ґедройця. Доки такі люди визначали політику Польщі після 1989 року, доти тривало польсько-українське примирення. І тепер нам знову треба дочекатися, щоб хтось такий прийшов у Польщі до влади. Нащадки Дмовського спільно з Росією будуть нас душити. Нащадки Ґедройця спільно з нами, а в ідеалі ще й з білорусами і литовцями, будуть Росії опиратися.
— Отут, до речі, випливає питання, яке хотів поставити в розмові про російську літературу: чи варто нам її перекладати?
Б: — Той, хто її перекладав, мусить тепер сказати, що варто, так?
— Чому ж, міг би сказати, що, виходячи з практичного досвіду, не бачить сенсу.
Б: — Якщо метою перекладів є знайомство сьогоднішнього українського читача з іншомовними літературами, то ні, переклади з російської не мають сенсу, бо сьогоднішній український читач російськомовні твори, як-от Віктора Єрофеєва чи Ігоря Померанцева, яких я перекладав, легко прочитає в оригіналі. Але такі переклади виконують два інші завдання. Перше — розвиток української мови. Переклад талановитих, мовно складних творів активізує якісь призабуті вирази, фразеологізми, часом змушує творити нові слова, формулювати нові думки і так далі. Щось із того входить у ширший вжиток і збагачує рідну мову. Друге завдання — на перспективу. От Юрко не дасть збрехати, ми років десять тому разом із Віктором Єрофеєвим презентували у Львові його «Хорошого Сталіна». І хтось із залу мене запитав: навіщо в Україні перекладати роман з мови, якою читають усі, мовою, якою читає від сили половина населення? Я відповів, що були часи, коли теж тут, у Львові, Іван Франко перекладав із польської, якою читали всі, українською, якою і половина не читала. Але нічого, за сто років ситуація сильно змінилася, і тепер ті переклади стали потрібні. З Божою поміччю ще за сто років російською в Україні володітиме не більше людей, ніж сьогодні польською. І тоді мої переклади Єрофеєва і Померанцева стануть у пригоді.
А: — А там іще, чого доброго, перейдемо на латинські літери, в чому я не сумніваюся. І тоді це буде ще й графічний бар’єр. Чи то візуальний, так?
— А можеш передбачити час, коли це відбудеться?
А: — Не заризикую твердженням, що ще за мого життя, але і не здивуюся, якщо так станеться. У кожному разі, я переконаний, що мої тексти будуть перевдягатися у латинські літери, якісь будуть прості, зрештою, комп’ютерні програми, які дозволять легко і швидко це робити.
Б: — І брати-слов’яни нас тоді почнуть ліпше розуміти навіть без перекладу. Я експериментував: якщо полякові написати українську фразу латинкою, він вчитується і багато розуміє. А кирилиця їх автоматично відлякує…
— Ти бачив ці експерименти в російській Польщі, коли польську мову друкували кирилицею, причому, етимологічним правописом, майже максимовичівкою? Коли читаєш такі тексти, то польська мова візуально стає дуже подібною на російську.
