Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович

А: — Тільки от Гамсун викрутитися не зміг, він мусив понести кару.

Б: — Гамсун — ще один із моїх найулюбленіших письменників — підтримав Гітлера не в художніх творах, а в прямих висловлюваннях, у публіцистиці. Ну, і він не збирався викручуватися, а навпаки — наполягав, щоб його судили. І прокуророві заявив, що так, водив дружбу з деякими націонал-соціалістами, бо серед них були люди, порядніші за нього.

А: — Світ не без добрих людей…

Б: — Я не говорю про добрих людей. Я говорю про геніального письменника Гамсуна, якого важко назвати доброю людиною. Гамсун — це приклад того, що письменник може бути не святим. Письменник може бути злочинцем. Не погоджуйтеся з ним, не вітайтеся, фільтруйте його погляди, але не пхайте свої калічні цензурні рученята до його творів, читайте як є. Або не читайте взагалі. Або напишіть краще за нього, а я з радістю почитаю.

— Добре, а який вплив мали літератури Центральної Європи, в тому числі німецька та австрійська, на українську літературу?

А: — Я думаю, ми маємо на той час дві різні ситуації. Мені здається, в підросійській Україні на щось австрійське, те, що походженням з Відня, практично ніяк не реагують, і воно, мабуть, так само й по всій Російській імперії ніяк не працює. Його ніби не існує просто. Але інша справа — Галичина. Передусім Львів…

— І Буковина.

А: — Де, я думаю, відбувалося насправді таке собі відмежування. Українська інтелігенція того «віденського стилю» не хотіла. Вистачало, що Франко затаврував той весь декаданс.

— А Франко був чи не єдиний, на той час ці його нападки певною мірою сприймали як нападки дивака, що вимагає ідейності в літературі.

А: — Але я думаю, що деякі жіночки, на зразок Кобилянської чи Уляни Кравченко, мусили трохи в тому пастися, десь там собі на марґінесах.

Б: — Кобилянська, безперечно, була занурена у німецький культурний контекст, закінчила німецьку школу, мала особисті контакти з німецькими авторами і перші твори ж написала німецькою мовою. І вже досить дорослою під впливом Кобринської навернулася до української літератури. А Франко? Франко зітканий зі впливів і німецьких, і польських, і…

— Ну, і його заперечення декаденства якраз полягало в тому, що це декаденство приписували йому, так же? Тобто одна справа — інтенції, наміри, а інша — те, що з цими намірами вийшло, які вийшли твори.

А: — Ага. В будь-якому разі ми можемо говорити про те, що це все-таки частина якогось, у теперішніх термінах, єдиного культурного простору. Тобто на заході України цей дискурс — умовно кажучи, віденський — присутній, а на сході — радше ні. Або якщо і присутній, то тільки опосередковано, знову через галичан, бо вони ж контактують з Коцюбинським, з Лесею Українкою… О, Леся Українка, так. У неї серед улюбленців Гайне. Але він, як уже говорилося, не австрійський…

— Добре, це наші припущення. Але в наш час я можу запитати живих класиків, отож: як на тебе особисто впливали центральноєвропейські письменники — чи то Грабал, чи Кундера, чи, знов-таки, польські?

А: — Бачиш, із певного часу, я вибудовую власну авторську концепцію того, як розуміти цю частину світу. Від певного часу — я сказав би, десь від ранніх 90-х років. Тоді я почав цим активно цікавитися і вибудовувати розуміння чогось такого, що насправді вже сформульовано було трохи раніше, але в наших сусідів. А в Україні ще ні, як не було й розуміння, що ми теж частина цього простору. Я ту всю еволюцію цього року опублікував у тебе на «Збручі» під назвою «Коротка історія мутацій». Щодо Кундери і Грабала, то варто спочатку сказати про їхню антагоністичність: це ж два полюси чеської літератури. Дві протилежності. Безумовно, це базові імена в моїй концепції Центрально-Східної Європи. Серед таких базових ще, зрозуміло, Мілош, який, проте, не з австро-угорського світу. Чи, скажімо, Збіґнєв Герберт, уроджений львів’янин. Або львів’янин Станіслав Лем. Але він — така радше інопланетна постать у цьому контексті, хоча з «Високим замком» він дуже серйозно презентується в цьому географічному вимірі. Загалом я бачу цей простір, Центрально-Східну Європу, значно ширше: як простір між трьома морями — Балтійським, Чорним та Адріатичним. Тобто як Міжмор’я. Чи як його тепер називають?

— Інтермаріум.

А: — Інтермаріум. Але польський Дуда повернувся, здається, до Тримор’я, так? Тремаріум. У кожному разі, треба було залучати до концепції балканський світ, румунів, угорців, зрозуміла річ. Тому там не тільки Естергазі, а ще й Конрад, Дьйордь Конрад, який з Кундерою на ту тему якраз і сформулював кілька базових моментів на початку 70-х років. Коли ж наприкінці 90-х я постав перед пропозицією чи то пак творчим завданням від Моніки Шнайдерман, щоб ми зі Стасюком написали книжку (її потім назвуть «Моя Європа», Моніка ж її так і назве), то я для себе зрозумів, що тепер слово за нами. За нашим поколінням. Ми нова генерація в цьому творенні центрально-східноєвропейської ідеї. Що там казали про неї Кундера чи Мілош, чи Конрад і всі інші, має бути зревізовано тепер у нових обставинах. Тому що насправді сенс їхньої пропозиції, їхнього конструкту полягав у нагадуванні Заходу про те, що він покинув напризволяще певну частину Європи, здав її, злив. Але якщо для нього, для Заходу, з усіх цінностей найдорожча культура, то просимо нас рятувати і тягнути у свій західний бік. У 90-ті роки це вже ставало актуальним і для України. При цьому переставало бути аж таким актуальним для Польщі чи для Чехії, а відтак і для інших традиційно центрально-східноєвропейських країн. Але ставало актуальним