Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович

— Бо це фонетична транскрипція. А тоді була ідея ввести для польської мови етимологічний правопис, щоб тексти були максимально зрозумілі для російського читача — власне в цьому і полягала ідея Максимовича.

А: — Тоді я ще додам від себе щодо доцільності перекладання з російської. Стовідсотково. Всі ті високі, найвищі, найкращі тексти російської поезії, стовідсотково треба перекладати. Тому що це все робота на українську мову і на український поетичний досвід, передусім версифікаційний, якого нам, порівняно з росіянами, завжди бракувало. І таких версифікаторів, такого гармонійного сплаву змісту і форми, як Римарук, вже неодноразово згадуваний. От у росіян вони пачками, а в нас? Тому я вважаю, що нам дуже потрібен їхній «серебрянный век» у перекладі українською. І Мандельштам, над яким я пам’ятаю, скільки промучився — на жаль, загубив ті свої переклади. І, зрозуміло, Цвєтаєва, Ахматова. Я їх так мимохідь через кому ставлю, вони б на таке обурилися. Тобто це дуже важлива річ — не забувати про високу російську поезію й перекладати її. Але переклади поезій існують поза чистою прагматикою.

— Вони завжди авторські.

А: — Вони до того ж дуже авторські. Ти не можеш бути просто собі перекладачем поезій, не пишучи власних віршів, здається мені.

— А проза?

А: — А проза — тут згідний зі Сашком. Російська проза в українських перекладах — це можна тим часом відкласти.

— На далеке майбутнє?

А: — Так. А сьогодні для кола вужчих гурманів, які будуть зіставляти, порівнювати. От російський текст, от — український.

Б: — Слухайте, щось мене підтрушує, піду я зміряю температуру.

* * *

— І що?

Б: — 39! Не треба мені було про переклади з російської говорити. То я, мабуть, нап’юся якогось аспірину і приляжу, а ви добалакуйте самі, часу не так багато вже. Тільки ж не лишіть мене тут, коли по нас приїдуть.

— Доведеться нам перейти на канонічну форму інтерв'ю. Від, так би мовити, тріалогу до діалогу. Ти у своїй лекції на літшколі згадував про роль редактора. А маєш особисті приклади на цю тему?

А.: — В мене гарна і вже тривала співпраця з моєю редакторкою в Німеччині, у видавництві «Зуркамп». Катаріна Раабе її звати. Вона певний час придивлялася до моєї творчості, але оскільки польською вона читати не може, російською чогось такого репрезентативного не було, то ніяк не могла всередині видавництва створити обґрунтовану опінію, що мене варто в них видавати. Але вона почала щораз активніше співпрацювати з польським «Чарним», і через оцю таку сув’язь, тобто Моніка Шнайдерман разом із Анджеєм, і Анджей вже як визнаний автор «Зуркампа», однозначно їм потрібний, то ми перетнулись вперше в Берліні у 1999-му, особисто з нею познайомилися і повели обережну розмову про мою перспективу також з’явитися у цьому видавництві. Знайшли ми нарешті якогось перекладача, бо на той час ситуація була такою, що кричи на весь світ: хто би переклав з української мови твір сучасної літератури — нікого нема. Не зовсім, правда, знайшли. Я сам запропонував австрійця Алоїза Вольдана, який на той час уже переклав пару моїх есеїв.

— Австрійського перекладача для німецького видавництва — тут не було мовних проблем?

А: — Зараз я до того дійду. Десь на початку 2000-х виходять раз за разом мої книжки в Польщі. Спочатку есеї польською, потім «Перверзія» у 2003-му. І це дуже успішні книжки, дуже багато навколо них мовиться. «Перверзію» навіть оцінюють у польській критиці як «літературну подію номер один» 2003 року. Тож і Катаріна Раабе нарешті якось переконує видавниче керівництво щодо мене. Бо в них це рішення приймають на таких дуже поважних зібраннях. І вони вирішують спробувати мої тексти в перекладі того австрійця. «Перше, що ми видамо — твої есеї, — каже Катаріна, — збірку “Моя остання територія”». І взялися за ті переклади Алоїза Вольдана, австрійця. Тут Катаріна вжахнулася й пише: «Дуже погані переклади. Це якісь доповіді викладача, але це в жодному разі не художня література. Авторського стилю нема ніякого! Нудно, сухо, суцільна інформація — і все!». Але відступати нікуди. Ми з нею домовилися, що вона буде кожен з тих текстів перелопачувати й фактично переписувати. А я весь час у цьому буду активно допомагати своїми уточненнями. Там, де йдеться про речі найтонші, про емоційні нюанси, про сарказм.

— Про алюзії…

А: — Так. Робота над перетворенням безбарвного тексту в яскравий. Це було кількамісячне листування мейлами. Вона інтуїтивно відчувала, де він знову накапарав, де зіпсував, і надсилала мені цілі шматки тексту для підтвердження. Моє щастя полягало в тому, що я міг це німецькою сам перевірити й підтвердити. Вона фактично ту книжку переписала.

— Це переклади. А ти дозволив би так кромсати свій український текст, оригінальний?

А: — Думаю, що ні. Але я ніколи з таким не стикався. Хоча ні, бувало. Пам’ятаю, що мене дуже нервувало, коли мої книжки виходили у «Критиці», і їх там жахливо правили. Накидали правопис, якого я не практикую.

— Це харківський правопис, скрипниківка?

А: