З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН-УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про «замахи на залізниці», яких формування УПА абсолютно не проводили.

Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН-УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів.

Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з «совітами», бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і «зустрічах» виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально-психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги.

Але ось як це представяє пан Косик:

І тут же додає, що переговори були перервані.

Пан Косик не називає представників ОУН-УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на «обєктивність дослідження», не на користь воно і тій справі, яку автор називає «національно-визвольною»… Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН-УПА на таке злочинне дійство?

А між тим пан Косик продовжує:

Такий «бій» з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими.

Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика:

Такі «доблесті» не одинокі в книзі цього автора. Справа то в тому, що ще 28 березня 1944 р. радянські війська звільнили від німців Коломию, 31 березня — місто Косів, яке якраз є південніше Коломиї, а 29 березня — місто Надвірну, йке розташоване західніше Коломиї. Пан же Косик пише про «бій» 1 вересня, коли вже всі українські землі були повністю очищені від гітлерівських військ.

На таких «неточностях» побудована вся фактографія пана Косика.

Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі «Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії» досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього — це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) — то історія українського войовничого націоналізму.

Можна було б знехтувати тим «писанням», а тим більше тими «перлами», які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка — конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни.

Пан Гунчак на початку розділу «Друга світова війна» зауважує так: «Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія». 274

І далі:

Така постановка питання у витворі пана Гунчака — суцільна дитяча наївність, бо ці «національно свідомі» добре знали, що житимуть у залежності від Ґітлера, де уготовано народові «місце рабів у нацистській імперії» та де вони («національно свідомі») стануть погоничами тих нещасних рабів.

При цьому п. Гунчак застерігає:

Це «проголошення» пан Гунчак називає «поворотним» пунктом в українській політиці. В чому стався цей «поворот»? «Поворот» у ставленні до нацистів»? Аж ніяк! ОУН співпрацювала з гітлерівцями ще далеко до війни, хоч перед населенням Галичини всіляко вдавала, що бореться проти гітлерівців, хоч цієї «боротьби» також не було видно. Принаймні, окремі інциденти протистоянь УПА (вірніше, окремих її підрозділів) розпочалися лише з весни 1943 р. і мали епізодичний характер, відбувалися на рівні непокірних низових організацій та підрозділів.

Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання:

Пан Гунчак глибоко помиляється, коли видає Західну Україну за всю Україну. Чи насправді націоналістичний рух був рухом національним, рухом за незалежність і самостійність України? Так, він був «незалежним і самостійним», але незалежним від українського народу.

Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: «Німці… всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них…». 277

І далі:

І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані — збройні формування ОУН-УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.

Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі «У мундирах ворога»:

Тут автор явно фальсифікує суть цих переговорів, запевняючи необізнаного читача в тому, що гітлерівці хотіли «досягти деякого порозуміння з УПА». Такі особи, як Мельник, Скоропадський, «Тарас Бульба»-Боровець, Кубійович та