З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського «радянолога» й «українолога» Джона А. Армстронга під назвою «Український націоналізм. 1939–1949». 284 Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із «терористичних напівфашистських організацій» — УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими.

Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) «Національно-визвольного руху».

Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима.

Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з «української діаспори» на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях.

Спочатку про статтю Ігора Каменецького «Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни». 285 Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією — оглядом літератури.

Наведемо найбільш «яскраві» місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга «оперта на документальних джерелах». Але яких? Виявляється, що ці «документи» — це й «інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель», що дало змогу Армстронгу «з'ясувати багато невідомих фактів(!)»

Однак, далі І. Каменецький дещо «тверезіє»:

І ще одне досить характерне визнання:

І далі І. Каменецький продовжує думку:

Але Армстронг тут абсолютно правий, бо українські расисти писали значно більше про расовість, виключність, ніж німецькі нацисти. Почитайте, що писали про «українську расу» С. Рудницький в працях «Україна — наш рідний край» та «До основ українського націоналізму», Д. Донцов у багатьох своїх людиноненависницьких трактатах, Ю. Липа в «Українській расі», І. Мірчук у «Світогляді українського народу», Д. Ткачук в «Українському націоналізмі», Д. Штикало «Над світом сяє хрест меча» та інші расисти, і ви жахнетесь!

Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга «Український націоналізм» вже згадуваний Іван Лисяк-Рудницький.

І. Лисяк-Рудницький (1919–1984) — відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму «в європейському розумінні», що «має в собі сильну дозу консерватизму». 287

Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму.

І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті «Націоналізм». 288

В статті «Український визвольний рух під час Другої світової війни» 289 автор подає не аналіз цього «руху», а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга «Український націоналізм». Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики.

І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії «ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію». 290

Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН «притаманне притуплення морального почуття». Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.

Що ж до питання про «коляборацію» з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка-Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. «Був час, — пише Лисяк-Рудницький, — коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх «коляборантів» як зрадників-«квіслінгів».

Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, — отже люди, що їх формально можна визначити як «квіслінгів», — насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини». 291

Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих «коляборантів». Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників.

Ось як про це він пише далі:

Тут І. Лисяк-Рудницький явно лицемірить, бо в одних працях називає цей «національний» рух близьким до фашистського чи фашистським, а тут, раптом, УПА іменує «рухом збройного спротиву» (але проти кого?), а УЦК та інші окупаційні допоміжні установи «будівничими і порядкуючими силами». Та й чи можна ті «сили у двох площинах» назвати «національними»? Чи представляли вони інтереси трудящих України, а тим більше тих, хто зі зброєю в руках на фронтах великої війни мужньо боровся проти фашистів? Правда, у своїх працях Д. Армстронг і І. Лисяк-Рудницький одностайно погоджуються з тим, що ОУН «притаманне притуплення морального почуття». То ж чи може цей аморальний дух бути насправді національним?

І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що «національно-визвольний рух» аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. «Основні маси залишалися незаангажовані», — констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий «рух» назвати національним?

Чи була ОУН демократичною організацією

Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого «демократичного націоналізму». Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній «плятформі» принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради).

Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го «великого» збору ОУН-бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В «Літописі УПА» є «Політична деклярація УПА», яку численні націоналістичні автори називають «постановою» цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою «УПА». Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань:

Всі ці «заяви» були дійсно «несподіваними»,