З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни - Віталій Масловський

бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких перебували українці в Радянській Україні. Такі «заяви» були «несподівані» і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. «Декларація» ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться «за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок». 294

Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо «українсько-польська різанина» якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання «повністю очистити терени від ляхів».

Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут — «Свобода народам і людині!» На «конференцію» була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН-бандерівців очевидний.

Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го «надзвичайно великого» збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) «протверезіння», «переоцінка цінностей», навіть «полівіння» в стані ОУН-бандерівців. Виникла «ревізіоністська течія» в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав («Павленко»), Позичанюк Йосип («Шугай»), Дяків Осип («Горновий»), Полтава Петро («Волянський») та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому «Літопису УПА» так:

Які причини спонукали виникненню такої «ревізіоністської течії»? Тут вирішальне значення мали три причини:

Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН-УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ.

1. Досвід діяльності ОУН в 1941–1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя.

2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА.

Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою «Українська головна визвольна рада» (УГВР). Перший «великий» збір УГВР, який відбувся 11–15 липня 1944 року, прийняв «універсал» і «плятформу». В «Плятформі УГВР» зазначено:

Як показала практика, ніякого об'єднання «націоналістичних сил» (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю «плятформу УГВР».

На поставлене вище питання «Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?» пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе «Напрями української політичної думки» І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає:

В іншій статті («Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)» І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання.

Прокоп Мирослав («Вировий») — відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором «Студентського вісника». Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу «Нахтігаль», потім редактором органу ОУН-бандерівців «Ідея і чин», одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни — в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу «Сучасність» і видавництва «Пролог». Автор публікацій «Україна й українська політика Москви» (1956, 1981 рр.), «Напередодні незалежної України» (1993 р.) та багатьох інших.

М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась «з тоталітарної в демократичну». І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті.

На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що «інтегральний націоналізм — це фашизм», а природа ОУН «виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями».

Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися «офіціальними документами декляративного характеру» (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б — В.М.), які «не дають повного образу дійсності». Сказано тут, звичайно, зам'ягко.

Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців «документами декляративного характеру», які «не дають повного образу дійсності», І. Лисяк-Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, «проголошена пропагандивно… була фікцією».

Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були «ревізіоністами», яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції «ревізіоністи» утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або «двійкарі» чи «угаверівці». Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років.

«Нова хвиля опору, — продовжував І. Лисяк-Рудницький, — що виникла в Україні в шістидесятих-семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході». 298

Чи щось змінилося з початку 40-х років? — резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає:

Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. «Ця тенденція