Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Отже, провінційні збори 1787 року отримали право керуватися самостійно в більшості тих випадків, у яких досі діяв одноособово інтендант; вони були уповноважені під найвищим контролем центральної влади розкладати подушне й спостерігати за його збиранням, вирішувати, які громадські роботи слід здійснити й доводити їх до виконання. У своєму безпосередньому розпорядженні вони мали всіх агентів шляхів сполучення — від інспектора до простого наглядача. Вони мали пропонувати цим агентам все те, що вважали за потрібне, подавати міністрові звіт про свою службу й представляти їх до тих нагород, яких вони заслужили. Опіка над окремими особами майже цілком була віддана цим зборам; вони повинні були розглядати в першій інстанції більшу частину тих позовів, які раніше належали судові інтенданта тощо: то були функції, багато з яких погано узгоджувалися з колегіальним устроєм та безвідповідальністю влади і які, до того ж, мали здійснюватися людьми, що вперше займалися адміністративною діяльністю.
Плутанину докінчила та обставина, що посада інтенданта все ж таки збереглася, хоча його влада, як ми бачимо, звелася до нуля. Знявши з нього безумовний обов'язок робити все, на нього поклали обов'язок допомагати зборам і контролювати їх у тому, що вони робитимуть. Нібито можливо, аби переможений сановник міг колись вникнути в дух того законодавства, яке його позбавило влади, й сприяти його застосуванню.
Та сама доля, якої зазнав індендант, спіткала й його субделегата. Поряд з ним і на його місце, яке він допіру займав, поставили окружні збори, які мали діяти під керівництвом провінційних зборів за такими самими принципами.
Усі відомі нам дії провінційних зборів, заснованих 1787 року, й самі їхні протоколи показують, що одразу ж після свого виникнення вони вступили в глуху, а нерідко й відверту боротьбу з інтендантами, які мали перевагу свого досвіду тільки для того, щоб заважати своїм наступникам. То інтендант звинувачує членів зборів у тому, що вони хочуть захопити права, залишені йому, як він каже, едиктами. Він апелює до міністра, який часто нічого не відповідає або вагається, тому що предмет для нього новий і так само темний, як і для всіх інших. Подеколи збори розмірковують про те, що інтендант погано керує, що збудовані ним шляхи невдало прокладені або кепсько утримуються; що він допустив розорити ті громади, куратором яких був. Нерідко збори потрапляють у безвихідь посеред неясностей малознайомого законодавства; вони здалеку звертаються одні до одних по поради й раз по раз роблять запити. Ошський інтендант вважає, що він має право вчинити опір волі провінційних зборів, які дозволили одній громаді обкласти себе податком; збори запевняють, що в цих справах інтендантові віднині надається змога тільки висловлювати свої думки, а не наказувати, й звертаються до провінційних зборів Іль-де-Франсу із запитанням, що вони про це думають.
Серед цих суперечок та нарад хода адміністративної діяльності часто-густо сповільнюється, а іноді й зупиняється, й тоді публічне життя немовби завмирає. «Справи перебувають у цілковитому застої,— заявляють Лотаринзькі провінційні збори в один голос з багатьма іншими,— всі добрі громадяни засмучені цим».
В інших випадках ці нові інституції грішать, навпаки, надміром пориву та самовпевненості; вони сповнені неспокійного й новаторського духу, що породжує в них бажання враз змінити старовинні порядки й нашвидкуруч знищити надуживання, які найбільше вкорінилися. Посилаючись на те, що віднині їм належить піклуватися про міста, вони самі беруться до провадження громадських справ. Одне слово, бажаючи все поліпшити, вони остаточно все переплутують.
Якщо тепер візьмемо до уваги ту величезну роль, яку вже давно відігравала у Франції державна адміністрація, ту силу-силенну інтересів, якої вона стосувалася день у день, і все те, що залежало від неї або мало потребу в її сприянні; якщо згадаємо, що приватні особи звикли розраховувати на неї більше, ніж на самих себе, для успішного ведення своїх власних справ, заохочення їхньої промисловості, забезпечення їм засобів до життя, спорудження й утримання їхніх шляхів, охорони їхнього спокою та добробуту, то ми зрозуміємо, яка тьма-тьмуща людей виявилася заторкнута тим розладом, на який страждала адміністрація.
Але з особливою силою вади нової організації давалися взнаки в селах; тут вона не тільки порушила порядок влади, що існував досі, а й раптом змінила відносне становище людей, поставила віч-на-віч і привела до зіткнення всі класи.
Коли Тюрґо 1775 року запропонував королю перетворити управління селами, то величезні труднощі, на які він наштовхнувся при цьому, зумовлювалися, за його власним свідченням, нерівномірною розкладкою податків; як, справді, примусити людей разом вести й обговорювати парафіяльні справи, головними з яких є розкладка, збирання та витрачання податків, якщо не всі люди зобов'язані сплачувати їх однаковим чином і якщо деякі з них зовсім звільнені від податкового тягаря? В кожній парафії були шляхтичі та духівники, які зовсім не платили подушного; селяни, які також звільнялися від нього почасти або зовсім; і, нарешті, такі селяни, які цілком його сплачували. Буцімто були три окремі парафії, кожна з яких вимагала особливого управління. То були нерозв'язні труднощі.
І справді, нерівномірність податків ніде так не впадала у вічі, як у селах; ніде населення не поділялося в цьому плані так різко на різні й нерідко ворожі одна одній групи. Щоб дати селам колективне й вільне управління, треба було б попередньо все їхнє населення підпорядкувати одним і тим самим податкам і зменшити в них відстань, що поділяла класи.
Однак не так узялися до справи, коли 1787 року, нарешті, була зроблена ця реформа. В межах парафії зберегли старовинний поділ станів і головну його ознаку — нерівність податкового обкладення, а проте, все управління довірили виборним колегіям. Ця обставина одразу ж призвела до найрізноманітніших наслідків.
Так, у виборних зборах, скликаних для обрання муніципальних осіб, парафіяльний священик та сеньйор брати участь не могли: адже перший належав до духовного стану, другий — до шляхетства; а в цьому випадку справа стосувалася