Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль

Уряд уже з давніх-давен сам працював над втовкмаченням у голови народу багатьох з тих ідей, які згодом назвуть революційними,— ідей, що були ворожими індивідуумові, супротивними приватним правам та вели до насильства.

Король перший подавав приклад украй зневажливого ставлення до найдавніших, що, очевидячки, найміцніше утвердилися, інституцій. Людовік XV похитнув монархічну владу й пришвидшив наступ Революції своїми новаціями не менше, ніж своїми вадами, енергією не менше, ніж слабкістю. Побачивши падіння й зникнення Парламенту, який був майже ровесником королівської влади й доти видавався таким самим, як і вона, непохитним, народ невиразно зрозумів, що наближаються ті часи насильства та ризику, коли все стає можливим, коли ніщо стародавнє не шанується й немає такої новації, якої не можна було б спробувати.

Людовік XVI упродовж усього свого правління тільки й твердив, що про майбутні реформи. Мало знайдеться інституцій, близьку загибель яких він не примусив би передбачити раніше, ніж Революція, що настала, знищила їх насправді. Викинувши із законодавства деякі з найгірших інституцій, він небавом їх відновив: він буцімто хотів тільки підсікти їх під корінь, надаючи змогу іншим повалити їх.

Деякі з тих реформ, що їх він провів особисто, різко й без достатньої підготовки змінювали старі звички, що заслуговували пошани, й подекуди порушували набуті права. Отже, вони готували Революцію не лишень руйнуванням того, що стояло на її шляху, а й ще більшою мірою вказуючи народові на прийоми для її здійснення. Зло було посилене саме тим чистим і безкорисливим наміром, який керував королем та його міністрами; тому що не має небезпечнішого прикладу, ніж приклад насильства, що чиниться людьми із здоровим глуздом і задля доброї мети.

Задовго до того Людовік XIV у своїх едиктах публічно виклав ту теорію, що всі землі королівства спочатку були передані у володіння приватних осіб на певних умовах державою, яка в такий спосіб ставала єдиною справжньою власницею, тимчасом як усі інші були тільки співвласниками, право яких залишалося неповним, а його засади — спірними. Ця доктрина мала своїм джерелом феодальне законодавство; але вона проповідувалася у Франції тільки в ту добу, коли феодалізм вмирав, і ніколи не визнавалася судовими закладами. Ця ідея — родоначальниця сучасного соціалізму. Дивно бачити, що його зародки криються в королівському деспотизмі.

Протягом наступних правлінь адміністрація безперервно показувала народові, практичнішим і зрозумілішим для нього чином, яку зневагу слід відчувати до приватної власності. Коли в другій половині XVIII століття були започатковані громадські роботи й, зокрема, влаштування шляхів, уряд не соромився захоплювати всі ті землі, які були йому потрібні для його підприємств, і руйнувати будинки, що заважали йому. Управління шляхів сполучення вже за тих часів також захопилося геометричними красотами прямої лінії, як ми це побачили згодом; він найретельнішим чином уникав дотримуватися ліній наявних шляхів, якщо вважав їх кривими, й волів перерізати тисячу приватних володінь, ніж припустити легкий згин. Сплата відшкодувань за таке спустошення або руйнування майна завше провадилася свавільно й пізно, а часто-густо й зовсім не робилася.

Коли провінційні збори Нижньої Нормандії перебрали адміністративні справи з рук інтенданта, вони констатували, що в боргу за урядом ще залишилась вартість усіх земель, захоплених ним для прокладення шляхів протягом двадцяти років. Борг, зроблений у такий спосіб і ще не виплачений державою, сягав у цьому куточку Франції 250 тисяч ліврів. Кількість великих землевласників, заторкнутих таким чином, була обмежена; а кількість дрібних землевласників, що потерпіли від цього, була велика, бо земля була вже дуже роздрібнена. Кожен з них відчув на власному досвіді, як мало уваги заслуговує право окремої особи, коли громадський інтерес вимагає, щоб його було порушено, і добре розумів цю доктрину, коли настали часи застосовувати її до інших у його інтересах.

У вельми багатьох парафіях були колись капітали, засновані для доброчинних цілей, які, на думку їхніх жертводавців, мали використовуватися для надання допомоги жителям у певних випадках і за визначеними правилами, які вказувалися заповітом. У останні часи монархії більшість цих закладів були знищенні або відхилені від свого первісного призначення простими постановами Ради, цебто звичайнісіньким урядовим свавіллям. Подаровані в такий спосіб селам капітали відбиралися у них, як правило, на користь сусідніх притулків для бідних. У свою чергу, майно цих притулків приблизно за тих самих часів було перетворено в такий вигляд, якого воно не мало в засновника і який він, безперечно, не схвалив би. Один едикт від 1780 року уповноважив усі ці заклади продавати майно, заповідане їм у різні часи за умовою вічного користування, і дозволив їм вносити його ціну до державної скарбниці з тим, аби вона платила їм відсотки. Це називалося — робити з доброчинності пращурів найліпше використання, ніж те, яке зробили з неї вони самі. При цьому забувалося, що найліпший спосіб навчити людей порушувати індивідуальні права живих полягає в тому, щоб аж ніяк не дотримуватися волі мертвих. Зневагу, яку виявила адміністрація давнього порядку стосовно цих останніх, не перевершив жоден наступний уряд. У неї ніколи не спостерігалося тієї дещо боязливої скрупульозності, яка примушує англійців допомагати кожному громадянинові для підтримання сили його останніх розпоряджень усією потужністю суспільного організму й спонукати їх виявляти до його пам'яті ще більшу пошану, ніж до себе самого.

Реквізиція, обов'язковий продаж продовольчих засобів, встановлення максимальних цін — усе це урядові заходи, які вже мали прецеденти за давнього порядку. На моїй пам'яті, адміністратори в голодні роки наперед встановлювали ціни на продукти, що їх довозили селяни на ринки; а що ці останні, побоюючись примусу, не з'являлися на ринку, то вони віддавали накази, що зобов'язували їх до цього під страхом пені.

Але найбільш згубний виховний вплив справляли деякі форми, засвоєні кримінальним судочинством у застосуванні до народу. За тих часів бідняк був убезпечений куди більшою мірою, ніж це гадають, від вторгнень у його права з боку багатого чи більш могутнього громадянина; але якщо йому доводилося мати справу з державою, то, як уже зазначалося вище, він зустрічав тільки виняткові суди, упереджених суддів, квапливий чи примарний розгляд справ, вирок з попереднім виконанням і без права оскаржений: «Його Величність наказує старшині чатової команди та його товаришеві видати справи про обурення та народні збіговиська, що можуть виникнути з нагоди хлібних труднощів; наказувати, аби процеси вони провадили й вирішували в порядку польового трибуналу і в останній інстанції; забороняє всім іншим судовим закладам розглядати ці справи». Ця постанова Ради діяла впродовж усього XVIII століття.